— Я шанобливо потис би йому руку і спитав про здоров'я його та його родини.
— Припускаю, що таке привітання сподобалося б йому більше за всі схиляння навколішки й церемонні поклони, але разом з тим гадаю, мій любий сину лісів, що краще не водити вас по таких стежках, де ви могли б заблукати так само, як заблукали б тутешні придворні, коли б завести їх в ущелину Сегвеней. Але що це таке? Неначе придворна карета?
Крізь білу хмару куряви можна було розглядіти роззолочену карету і червоний кафтан кучера. Вершники звернули коней вбік, і екіпаж, запряжений сірими, в яблуках кіньми, прогуркотів мимо. Молоді люди мигцем побачили прекрасне, але горде обличчя жінки. Через мить почувся голосний окрик, кучер зупинив коней, і з вікна майнула біла ручка.
— Це пані де Монтеспань, найгордовитіша жінка у Франції, — шепнув де Катіна. — Вона бажає говорити з нами. Повторюйте те саме, що робитиму я.
Він пришпорив коня, під'їхав до карети і, знявши капелюх, низько вклонився. Його супутник зробив те саме, хоч досить незграбно.
— А, капітан! — сказала дама. Вираз її обличчя був не дуже приємний. — Ми знову зустрілися з вами.
— Доля завжди сприяє мені, мадам.
— Тільки не сьогодні вранці.
— Цілком справедливо. Мені довелося виконати дуже неприємний обов'язок.
— І ви виконали його дуже образливо.
— Але ж як я міг зробити інакше, мадам?
Дама глузливо усміхнулась, і гіркий вираз майнув на її прекрасному обличчі.»
— Ви подумали, що я не маю більше ніякого значення для короля. Ви подумали, що мій час минув. Звичайно, ви сподівалися запобігти ласки в нової, першим образивши колишню.
— Але, мадам…
— Звільніть від заперечень. Я роблю висновки з учинків, а не з слів. Невже ви думали, що мої чари зникли, що краса моя зів'яла?
— Ні, мадам, я був би сліпий, коли б міг подумати щось подібне.
— Сліпий, як сова опівдні, — виразно сказав Амос Грін.
Мадам де Монтеспань, звівши брови, глянула на свого чудного поклонника.
— Ваш друг, принаймні, каже те, що справді почуває, — промовила вона. — Сьогодні о четвертій годині ми побачимо, чи поділяють інші його думку, і коли вони поділяють, то горе тим, хто помилився й прийняв хвилинну тінь за темну хмару.
Вона кинула на молодого гвардійця злий погляд, і карета рушила далі.
— Їдьмо! — різко крикнув де Катіна своєму супутникові, який, роззявивши рота, дивився вслід кареті. — Що, ви ніколи не бачили жінок чи що?
— Такої, як ця, — ніколи.
— Можна заприсягтися, що другої з таким злим язиком, справді, не зустрінеш.
— І з таким вродливим обличчям. А втім, і на вулиці Сен-Мартіна є гарне личко.
— Одначе у вас не поганий смак, незважаючи на те, що ви виросли в лісах.
— Так. Я дуже часто бував позбавлений жіночого товариства, і тому, коли стою перед якоюсь жінкою, вона здається мені ніжною, милою, святою істотою.
— Ну, при дворі ви можете знайти і ніжних, і милих дам, друже мій, але святих вам доведеться шукати довго. Ця жінка здатна на все, аби тільки згубити мене, і то лише тому, що я виконав свій обов'язок. При дворі треба завжди лавірувати серед порогів, щоб не розбитися об них. А пороги тут — це жінки. Ну, от тепер на сцену з'явилась друга, щоб притягти мене на свій бік, і, мабуть, тут буде певніше.
Вони проїхали через ворота палацу, і перед ними відкрилась алея, вся зайнята екіпажами і вершниками. По піщаних доріжках гуляла сила-силенна розкішно вбраних дам. Вони походжали між квіткових клумб або любувались фонтанами, що позолоченими сонцем цівками високо били вгору. Одна з дам, яка весь час дивилася у напрямку воріт, швидко пішла назустріч де Катіна. Це була мадмуазель Нанон, субретка мадам де Ментенон.
— Яка я рада, що бачу вас, капітан! — скрикнула вона. — Я так ждала вас. Мадам хотіла б бачити вас. Король прийде до неї о третій годині, а доти лишається тільки двадцять хвилин. Я чула, що ви поїхали в Париж, і тому дожидала вас тут. Мадам хоче про щось спитати у вас.
— Я зараз прийду. А, де Бріссак, от щаслива зустріч!
Повз них проходив високий, огрядний офіцер у такій самій формі, яку носив де Катіна. Він обернувся і, усміхаючись, підійшов до товариша.
— А, Аморі, ви, мабуть, далеко їздили, судячи з вашого закуреного мундира.
— Ми тільки-но з Парижа. Але мене кличуть у справі. Це мій друг, пан Амос Грін. Лишаю його на ваше піклування. Він приїхав з Америки. Покажіть йому, будь ласка, все, що можете. Він зупинився в мене. Догляньте й коня, де Бріссак. Віддайте його конюхові.
Де Катіна кинув поводи товаришеві, зіскочив з коня і, потиснувши руку Амосові Гріну, квапливо пішов за молодою дівчиною.