— Мені здається, я вже бачила вас, мосьє.
— Так, мадам, я мав щастя разів зо два супроводити вас, хоч і не мав честі розмовляти з вами.
— Я так тихо й відлюдно живу, що, очевидно, не знаю багатьох із кращих і достойніших людей двору. Прокляттям таких умов є те, що все погане впадає в око і неможливо не звернути на нього уваги, а все гарне ховається через властиву йому скромність так, що часом перестаєш навіть вірити в його існування. Ви військовий, мосьє?
— Так, мадам. Я служив у Нідерландах, на Рейні і в Канаді.
— В Канаді? Що може бути кращого для жінки, як бути членом чудового братства, заснованого в Монреалі св. Марією Причасницею та праведною Жанною Ле-Бер! Ще цими днями мені розповідав про них отець Годе. Як радісно належати до корпорації і від святого діла навернення язичників до істинної віри переходити до ще більш дорогоцінного обов'язку доглядати хворих воїнів господа, які потерпіли в бою з сатаною!
Де Катіна добре знав жахливе життя цих сестер, яким повсякчас загрожували злидні, голод і скальпування, — а тому дивно було йому чути, що дама, коло ніг якої лежали всі блага світу, з заздрістю говорить про їх долю.
— Вони дуже гарні жінки, — коротко промовив він, пригадуючи попередження мадмуазель Нанон і боячись зачепити небезпечну тему розмови.
— Вам, мабуть, пощастило бачити і блаженного єпископа Лаваля?
— Так, мадам, я бачив єпископа Лаваля.
— Сподіваюсь, що сульпіціанці не гірші за єзуїтів?
— Я чув, що єзуїти сильніші в Квебеку, а ті в Монреалі.
— А хто ваш сповідник, мосьє?
Де Катіна відчув, що для нього настала важка хвилина.
— У мене немає сповідника, мадам.
— Ах, я знаю, що часто обходяться без постійного сповідника, а проте я особисто не знаю, як би я йшла по моєму важкому шляху без свого проводиря. Але в кого ж ви сповідаєтесь?
— Ні в кого. Я належу до реформатської церкви, мадам.
Де Ментенон зробила рух жаху, і раптом жорсткий вираз з'явився в її очах і коло рота.
— Як! Навіть при дворі і коло самого короля! — скрикнула вона.
Де Катіна був досить байдужий до всього, що стосувалося релігії, і дотримувався своєї віри більше через родинні традиції, ніж з переконання, але самолюбство його було ображене тим, що на нього дивилися так, ніби він признався в чомусь огидному й нечистому.
— Мадам, — суворо промовив він, — як вам відомо, люди, що визнавали мою віру, не тільки оточували французький трон, а навіть сиділи на ньому.
— Бог у своїй премудрості допустив це, і кому краще це знати, як не мені, дід якої, Теодор д'Обіньї, так багато допомагав тому, щоб корона була покладена на голову великого Генріха. Але очі Генріха розкрилися ще до кінця його життя, і я благаю — о, благаю від усього серця, — щоб відкрилися й ваші.
Вона встала і, впавши навколішки перед аналоєм, кілька хвилин простояла, затуливши обличчя руками. А об'єкт її молитви тим часом стояв збентежений серед кімнати, не знаючи, за що вважати таку увагу — за образу чи за ласку. Стукіт у двері повернув господиню до дійсності, і в кімнату увійшла її віддана субретка.
— Король буде тут через п'ять хвилин, мадам, — промовила вона.
— Дуже добре. Станьте за дверима і повідомте мене, коли він підходитиме. Ви передали сьогодні вранці королеві мою записку, мосьє? — спитала вона, коли вони знову лишились на самоті.
— Так, мадам.
— І, як я чула, мадам де Монтеспань не була допущена на «grand lever»?
— Так, мадам.
— Але вона дожидала короля в коридорі?
— Так, мадам.
— І вирвала у нього обіцянку побачитися з нею сьогодні?
— Так, мадам.
— Мені не хотілося б, щоб ви сказали мені те, що може здатись вам порушенням обов'язку. Але я борюсь проти страшного ворога і за велику ставку. Ви розумієте мене?
Де Катіна вклонився.
— Що ж я хочу сказати?
— Я гадаю, що ви хочете сказати, що боретесь із згаданою дамою за королівську милість.
— Закликаю небо в свідки, що я не думаю про себе особисто. Я борюся з дияволом за душу короля.
— Це те саме, мадам.