— Амос… Амос… ах, ці ймення! Ага, згадала… Амос Грін. Його батько давно провадить справи з моїм, а тепер послав сина, що жив, як чула я, завжди в лісах, подивитися на людей та міста. Ах, боже мій, що трапилося там?
З нижнього коридора зненацька почулись несамовиті крики й вереск, потім чийсь чоловічий голос і поспішна хода. В одну мить де Катіна збіг сходами і зупинився, вражено дивлячись на те, що діялось перед ним.
Дві дівчини щосили верещали, притулившись до одвірків. Посеред сіней старий слуга П'єр, суворий кальвініст, завжди повний самоповаги, крутився дзигою, вимахуючи руками і репетуючи так голосно, що його лемент, напевне, можна було чути в Луврі. У сіру шерстяну панчоху, яка облипала його худу ногу, уп'явся якийсь пухнастий, волохатий чорний клубок з маленьким блискучим червоним оком, звернутим угору, і блискучими білими зубами.
Молодий незнайомець, що вийшов був на вулицю до коня, почувши галас, поспішно вбіг у сіни, схопив звірка, ударив його двічі по мордочці і кинув головою вниз, у мішок, звідки той виліз.
— Нічого, — промовив він чистою французькою мовою, — це ж тільки ведмежа.
— О, боже мій! — кричав П'єр, витираючи лоба. — Ох, за ці хвилини я постарів на п'ять років! Я стояв коло дверей, вклоняючись мосьє, а воно раптом схопило мене ззаду.
— Це я винен — не зав'язав мішка. Звіреня народилось якраз у день нашого від'їзду з Нью-Йорка, у вівторок йому буде шість тижнів. Я маю честь говорити з другом мого батька, мосьє Катіна.
— Ні, мосьє, — відповів зі сходів офіцер. — Дяді немає дома. Я капітан де Катіна, до ваших послуг, а ось мадмуазель Катіна, господиня цього дому.
Незнайомий піднявся, сходами і вклонився їм обом з виглядом людини боязкої, як дика серна, але разом з тим такої, яка одчайдушно наважилась перетерпіти все, що спіткає її. Він зайшов з господарями у вітальню, а потім негайно зник, і кроки його вже чути було на сходах. Незабаром він повернувся з гарним блискучим хутром у руках.
— Ведмедя призначено вашому батькові, — проговорив він. — А цю шкуру я привіз вам. Дурниця, проте з неї можна зробити пару мокасинів або торбинку.
Адель захоплено скрикнула, занурюючи руки в м'яке хутро. Та й було чим захоплюватись, бо ні в одного короля в світі не було нічого подібного.
— Ах, яке воно гарне! — промовила вона. — А що це за звір і звідки він?
— Чорно-бура лисиця. Я сам її вбив під час останньої експедиції в ірокезькі селища біля озера Онеїда.
Адель притулилась щокою до хутра; її біле личко здавалось мармуровим на цьому чорному фоні.
— Дуже шкода, мосьє, що батька немає дома, щоб вас привітати, — сказала вона, — але я від щирого серця вітаю вас замість нього. Кімната вам приготовлена нагорі. Якщо бажаєте, П'єр проведе вас.
— Кімната, мені? Нащо?
— Як нащо? Щоб спати.
— А хіба мені неодмінно треба спати в кімнаті?
Де Катіна засміявся, побачивши незадоволення на обличчі американця.
— Можете не спати там, якщо не хочете, — сказав він.
Обличчя американця проясніло. Він підійшов до далекого вікна, що виходило в двір.
— Ах! — скрикнув він. — Он там є бук. Якщо ви дозволите мені взяти туди мою ковдру, це буде краще за всяку кімнату. Зимою, звичайно, доводиться спати під покрівлею, але літом я задихаюсь… мене душить стеля.
— Так ви живете не в місті? — спитав де Катіна.
— Мій батько живе в Нью-Йорку, через два будинки від Пітера Стьювшанта, про якого ви, мабуть, чули. Він дуже винослива людина, витерплює й це, але я… з мене досить і кількох днів у Альбані чи в Шенектеді. Я все життя прожив у лісах.
— Я певна, що батькові буде однаково, де б ви не спали і що б не робили, аби тільки ви були задоволені.
— Дякую вам. Ну, то я візьму туди свої речі і почищу коня.
— Але ж П'єр може це зробити.
— Я звик усе робити сам.
— Я піду з вами, — промовив де Катіна. — Мені треба сказати вам кілька слів. Отже, до завтра, Адель!
— До завтра, Аморі!
Молоді люди разом зійшли сходами вниз, і капітан провів американця до двору.
— Вам довелося довго їхати? — спитав він.
— Так, я приїхав з Руана.
— Ви стомились?
— Ні, я рідко стомлююсь.
— То побудьте з мадмуазель, доки повернеться її батько.
— Чому ви це говорите?
— Тому, що я повинен поїхати, а їй, може, потрібний буде захисник.
Американець мовчки кивнув головою і, скинувши свою темну одежу, заходився ретельно чистити брудного з дороги коня.
Розділ II
МОНАРХ У СЕБЕ В ОПОЧИВАЛЬНІ
Настав ранок другого дня; капітан де Катіна з'явився на службу. Великий версальський годинник пробив вісім: монарх незабаром повинен вставати. По всіх довгих коридорах і прикрашених фресками проходах величезного палацу пробігав стриманий гомін і легкий шум, спішно готувались до пробудження від сну й одягання короля — великого придворного церемоніалу, який відбувався з участю багатьох осіб. Проскочив лакей, несучи придворному цирюльникові панові де Сен-Кентену срібне блюдо з кип'ятком для гоління короля. Кілька лакеїв з повішеними на руки частинами вбрання купчились біля коридора, що вів у передпокій. Купка гвардійців у блискучих блакитних мундирах із срібною вишивкою підтяглась і взяла алебарди на караул. Молодий офіцер, який замислено дивився у вікно на терасу, де декілька придворних, сміючись, балакали один з одним, круто повернувся на каблуках і рушив до білих з золотом дверей королівської опочивальні.