— Ні. Чому у вас таке крижане серце, Франсуаза?
— Хотіла би, щоб воно було крижаним, ваша величність. А може, ви полювали з соколами?
— Ні. Мабуть, кохання мужчини ніколи не торкалось вашого серця. А тим часом ви були дружиною.
— Певніше, сиділкою, а не дружиною, ваша величність. Подивіться, що то за дама в парку? Напевне, мадмуазель. Я не знала, що вона повернулася з Шуазі.
Але король не хотів міняти розмови.
— Так ви не любили цього Скаррона? — казав він. — Я чув, що він був старий і шкутильгав, як деякі з його віршів.
— Не говоріть так про нього, ваша величність. Я була вдячна йому; я поважала його; я була піддана йому.
— Але не кохали?
— Навіщо вам знати таємниці жіночого серця?
— Ви не кохали його, Франсуаза?
— У всякому разі я виконувала свій обов'язок перед ним.
— Так це серце монахині ще не знало кохання?
— Не питайте мене, ваша величність.
— Воно ніколи…
— Змилуйтесь, ваша величність, благаю вас!
— Але я повинен знати, бо від вашої відповіді залежить мій душевний спокій.
— Ваші слова засмучують мене до глибини душі.
— Невже, Франсуаза, ви не почували у вашому серці ні найменшої іскри кохання, яке горить у моєму?
Монарх піднявся і благаючи простяг руки до своєї співбесідниці. Вона відступила на кілька кроків і схилила голову.
— Будьте певні тільки в тому, ваша величність, — промовила вона, — що хоч би я любила вас, як ніколи ще ні одна жінка не любила мужчину, то й тоді я швидше кинулась би з цього вікна вниз на мармурову терасу, ніж натякнула б вам про це хоч єдиним словом чи рухом.
— А чому, Франсуаза?
— Тому, ваша величність, що найвища мета мого земного життя (так принаймні здається мені) — обернути ваш дух до більш високих речей, і ніхто так добре не знає величі й благородства вашої душі, як я.
— Хіба моє кохання таке низьке?
— Ви витратили занадто багато думок і часу на кохання до жінок. А тепер, сір, роки минають, і наближається день, коли навіть вам доведеться дати відповідь за свої вчинки і найпотаємніші думки. Я хочу, щоб ви прожили решту свого життя, упорядковуючи церкву, і показали благородний приклад вашим підданим та виправили зло, яке ви, може, заподіяли в минулому.
Король, застогнавши, упав у крісло.
— Знову те саме, — промовив він. — Та ви ще гірші за отця Лашеза й Боссюета.
— Ні, ні! — весело перебила вона з ніколи не зраджуючим її тактом. — Я набридла вам, тоді як ви зробили мені високу честь, відвідавши мене в моїй келії. Це, справді, чорна невдячність моя, і я була б справедливо покарана, коли б ви не поділили завтра зі мною моєї самотності і тим затьмарили весь день. Але скажіть, сір, як посувається будівництво в Марлі? Я горю від нетерпіння знати, чи діятиме великий фонтан.
— Так, фонтан прекрасно б'є, але Мансар занадто відсунув правий флігель. Я зробив з нього непоганого архітектора, але ще доводиться вчити його багато чого. Сьогодні я показав йому на плані цю помилку, і він обіцяв мені виправити її.
— А скільки коштуватиме ця зміна, ваша величність?
— Кілька мільйонів ліврів, зате вигляд з південного боку буде далеко кращий. Я забрав під будинок ще милю землі праворуч, бо там жило багато бідняків, халупи яких були не дуже гарні.
— А чому ви не їздили сьогодні верхи, ваша величність?
— Це не дає мені ні найменшої приємності. Був час, що кров у мене закипала, коли заграє ріг чи затупотять копита, але тепер усе це тільки стомлює мене.
— А полювання з соколами?
— Мене й це більше не цікавить.
— Але ж вам потрібні якісь розваги, сір?
— Що може бути нудніше за розваги, які вже не розважають? Не знаю, як це вийшло. Коли я був хлопцем, мене й матір весь час ганяли з місця на місце. Тоді проти нас бунтувала Фронда, а Париж кипів заколотами, — і все ж, навіть життя серед небезпек здавалося мені ясним, новим, повним інтересу. А тепер, коли скрізь безхмарно, коли голос мій — перший у Франції, а голос Франції — перший в Європі, все здається мені стомлюючим і нудним. Яка користь від утіхи, коли вона набридає мені, як тільки я її спробую?
— Справжня втіха, сір, полягає лише в ясності духу, в спокої совісті. І хіба не природно, що, коли насувається старість, наші думки забарвлюються у більш серйозний колір? Якби було інакше, ми могли б докоряти собі за те, що не дістали ніякої користі з уроків, даних нам життям.
— Можливо, але у всякому разі сумно й нудно почувати, що вже ніщо більше не цікавить тебе. Але хто це стукає?
— Це моя компаньйонка. Що треба, мадмуазель?