— Прийшов мосьє Корнель читати королеві, — відповіла молода дівчина, відчиняючи двері.
— Ах, так, ваша величність. Я знаю, як часом докучає дурна жіноча балаканина, а тому запросила декого розумнішого розважити вас. Мав прийти мосьє Расін, але мені переказали, що він упав з коня, і замість себе він прислав свого друга. Дозволите йому увійти?
— Як бажаєте, мадам, як бажаєте, — байдуже відповів король.
На знак компаньйонки в кімнату ввійшов маленький чоловічок, хворобливий на вигляд, з хитрим, жвавим обличчям і довгим сивим волоссям, що спадало на плечі. Він тричі низько вклонився і потім несміливо сів на самий краєчок стільчика, з якого господиня зняла свою робочу корзинку. Вона усміхнулась і кивнула поетові головою, підбадьорюючи його, а король з покірним виглядом відкинувся на спинку крісла.
— Накажете комедію, чи трагедію, чи комічну пастораль? — несміливо спитав Корнель.
— Тільки не комічну пастораль, — рішуче сказав король. — Такі речі можна грати, а не «читати: вони приємніші для ока, ніж для слуху.
Поет уклонився на знак згоди.
— І не трагедію, мосьє, — додала мадам де Ментенон, підводячи очі від роботи. — У короля й так досить серйозного в години роботи, а я сподіваюсь, що ваш талант розважить його.
— Нехай це буде комедія, — вирішив Людовік. — Відколи помер бідолаха Мольєр, я ні разу не сміявся від щирого серця.
— Ах, у вашої величності справді тонкий смак, — вигукнув придворний поет. — Якби ви зволили зайнятися поезією, що тоді було б з усіма нами?
Король усміхнувся. Ніякі лестощі не здавалися йому надто грубими.
— Як ви навчили наших генералів воювати, а художників малювати, так настроїли б і ліри наших бідних співців на вищий лад. Але Марс навряд чи погодився б поділити смиренні лаври Аполлона.
— Так, мені часом здавалось, що в мене дійсно є такі здібності, — поблажливо відповів король, — але серед державних турбот і тягот у мене, як ви самі сказали, лишається надто мало часу, щоб займатися мистецтвом.
— Але ви заохочуєте інших до того, що могли б так прекрасно робити самі, ваша величність. Ви викликали появу поетів, як сонце викликає появу квітів. І скільки їх? Мольєр, Буало, Расін, один вищий за другого. А інші другорядні — Скаррон, такий непристойний і разом такий дотепний… О, пресвята діво! Що мовив я?
Мадам де Ментенон поклала на коліна вишивання і з виразом величезного обурення дивилася на поета, який завертівся на стільці під строгим поглядом її повних докору холодних сірих очей.
— Я гадаю, мосьє Корнель, вам краще почати читання, — сухо промовив король.
— Безперечно, ваша величність. Накажете прочитати мою п'єсу про Дарія?
— А хто такий Дарій? — спитав король, освіта якого, через хитру політику кардинала Мазаріні, настільки була занедбана, що він був неуком у всьому, крім того, що входило в коло його безпосередніх спостережень.
— Дарій був цар Персії, ваша величність.
— А де ця Персія?
— Це — царство в Азії.
— Що ж, Дарій і тепер царює там?
— Ні, ваша величність, він бився проти Олександра Великого.
— А! Я чув про Олександра. Це був славетний цар і полководець, адже так?
— Які ваша величність, він мудро правив країною і переможно командував військами.
— І був царем Персії?
— Ні, Македонії, ваша величність. Царем Персії був Дарій.
Король насупився, бо найменша поправка здавалося йому образою.
— Видно, ви самі негаразд знаєте цей предмет, та, признатись, він і не дуже цікавить мене, — промовив він. — Прочитайте щось.
— Ось мій «Удаваний астролог».
— Добре. Це годиться.
Корнель почав читати комедію. Мадам де Ментенон своїми білими, ніжними пальчиками перебирала різнобарвний шовк для вишивання. Часом вона позирала на годинника і потім переводила погляд на короля, який відкинувся в кріслі і затулив обличчя мереживною хусткою. Годинник показував без двадцяти хвилин чотири, але вона добре знала, що пересунула його на півгодини назад і що тепер, в дійсності, уже десять хвилин на п'яту.
— Стривайте! — раптом скрикнув король. — Тут щось не так! У передостанньому стиху є помилка.
Однією з слабостей короля було те, що він вважав себе непомильним критиком, і розважний поет погоджувався з усіма його поправками, хоч би які безглузді вони були.
— Який стих, ваша величність? Справжнє щастя, коли людині зазначають її помилки.
— Прочитайте ще раз це місце.
Корнель прочитав.
— Так, у третьому стиху один склад зайвий. Ви не помічаєте, мадам?
— Ні; але я взагалі поганий суддя.