— Треба буде привести сюди Ефраїма Саведжа, — повторював він. — Бо він нізащо не повірить, що на світі є будинок, більший за весь Бостон разом з Нью-Йорком.
Де Катіна улаштував так, що американець лишився з його другом майором де Бріссак, коли він сам знову пішов на чергування. Ледве він заступив на свій пост, як здивовано побачив короля: сам-один, без почету й близьких, він швидко йшов коридором. Його ніжне обличчя було перекошене від гніву, а губи суворо стиснуті, як у людини, що вирішила щось важливе.
— Черговий офіцер! — коротко сказав він.
— Тут, ваша величність.
— Як! Знову ви, капітан де Катіна? Ви чергуєте зранку?
— Ні, ваша величність. Тепер я чергую вже вдруге.
— Дуже добре. Мені потрібна ваша допомога.
— Жду наказів вашої величності.
— Є тут який-небудь субалтерн-офіцер?
— Лейтенант де ла Тремуйль чергує зі мною.
— Дуже добре. Ви передасте командування йому.
— Слухаю, ваша величність.
— А самі підете до пана де Вівонн. Ви знаєте, де його приміщення?
— Так, ваша величність.
— Якщо його немає дома, ви повинні знайти його. Ви повинні знайти його за годину, де б він не був.
— Слухаю, ваша величність.
— І передасте йому мій наказ. О шостій годині він мусить бути в кареті коло східних воріт палацу. Там його дожидатиме сестра його, мадам де Монтеспань, яку я наказую йому відвезти в замок «Petit Bourg». Ви перекажете йому, що він відповідає мені за її прибуття туди.
— Слухаю, ваша величність.
Де Катіна відсалютував шпагою і вирушив виконувати дане йому доручення.
Король пройшов коридором і відчинив двері в прекрасну прийомну, що блищала позолотою й дзеркалами і була обставлена напрочуд гарними меблями з чорного дерева, оздобленими сріблом; на підлозі лежав товстий червоний килим, такий м'який, що нога тонула в ньому, як в моху. Єдина жива істота в цій розкішній кімнаті цілком гармонувала з її обстановкою. То був маленький негр в оксамитній лівреї, прикрашеній срібними блискітками. Він нерухомо, наче чорна статуетка, стояв коло дверей, протилежних тим, в які ввійшов король.
— Дома твоя пані?
— Вона тільки що повернулась, ваша величність.
— Я хочу її, бачити.
— Пробачте, ваша величність, але вона…
— Що це, всі змовились, чи що, сьогодні суперечити мені! — злісно промовив король і, піднявши пажа за оксамитний комір, відкинув його в протилежний куток. Потім, не постукавши, розчинив двері і ввійшов у будуар.
Це була велика, висока кімната, зовсім відмінна від тієї, звідки вийшов король. Три великих вікна з одного боку йшли від стелі аж до підлоги; крізь ніжно-рожеві штори пробивалось пом'якшене сонячне світло. Між дзеркалами блищали великі золоті канделябри. Лебрен вилив усе багатство своїх фарб на стелю, де сам Людовік у вигляді Юпітера метав блискавичні стріли в купу плазуючих титанів. Рожевий колір переважав на шпалерах, килимі, меблях, і вся кімната при м'якому світлі сонця, яке проходило в неї, блищала ніжними відтінками внутрішньої сторони черепашки і здавалась зробленою якимось казковим героєм для своєї принцеси. В кутку, на канапі, зарившись обличчям у подушку, закинувши за голову прекрасні білі руки, з розкішними пасмами каштанового волосся, що безладно спадало на сніжнобілу шию, мов скошена квіточка, лежала ниць жінка, яку хотів вигнати король.
Коли стукнули, зачиняючись, двері, вона підвела голову і, побачивши короля, скочила з канапи й побігла до нього назустріч, простягаючи руки. Її блакитні очі потьмарились від сліз; прекрасне обличчя пом'якшало й набрало жіночого і смиренного виразу.
— Ах, сір! — скрикнула вона і промінь радості осяяв крізь сльози її вродливе обличчя. — Яка я була несправедлива! Я дуже образила вас! Ви додержали свого слова. Ви тільки хотіли випробувати мене. О, як наважилась я сказати вам такі слова… як могла завдати прикрості вашому благородному серцю! Але ви прийшли сказати, що прощаєте мені!
Вона простягла руки з довірливим виглядом гарненької дитини, що вимагає поцілунку, але король швидко відступив назад і зупинив її гнівним рухом.
— Всьому кінець між нами назавжди! — різко крикнув він. — Ваш брат дожидатиме вас о шостій годині біля східних воріт, і там ви повинні ждати моїх дальших наказів.
Вона відхитнулась, — ніби від удару.
— Залишити вас! — скрикнула вона.