Де Монтеспань простягла руки, очі її затуманились від сліз, і вона упала б, якби Людовік не підбіг до неї і не охопив її руками. Її прекрасна голівка схилилась на плече короля; він відчув на щоці гаряче дихання; ніжний аромат волосся лоскотав йому ніздрі. Рука короля, що тримала її, то підіймалась, то опускалась з кожним її подихом, і він почував, як жіноче серце тріпотіло під його рукою, мов впіймана пташка. Її повна біла шия відхилилась назад, очі майже зовсім заплющились, губи були напіврозтулені настільки, щоб бачити ряд перлових зубів; це звабливе, чарівне обличчя було так близько до його обличчя — на віддалі не більшій трьох дюймів. І нараз повіки здригнулись, великі блакитні очі глянули на Людовіка з коханням, благанням, викликом; вся її душа вилилась в одному цьому погляді. Чи наблизився він? Чи наблизилась вона? Хто міг би сказати це? Але губи їх зустрілись у довгому поцілункові; ось він повторився — і всі плани й розрахунки Людовіка розлетілись, як листя від подуву осіннього вітру.
— Отже, я можу не виїздити? У вас не вистачить сили відіслати мене, правда?
— Ні, ні, але ви не повинні гнівити мене, Франсуаза.
— Швидше умру, ніж заподію вам хоч на хвилину страждання. Я так мало вас бачила весь цей останній час. О, як я люблю вас, навіть божеволію! Та ще й ця жахлива жінка…
— Яка жінка?
— Ах, я не повинна погано говорити про неї Ради вас я буду ввічлива з нею, вдовою старика Скаррона.
— Так, так, ви повинні бути чемні з нею. Я не бажаю ніяких неприємностей.
— Але ви залишитесь у мене, сір?
її гнучкі руки оповили шию короля. На одну мить вона злегка відхилила його від себе, ніби бажаючи налюбуватись, але потім знову пригорнула до себе.
— Ви не підете від мене, дорогий сір. Ви так давно не були тут.
Чарівне обличчя, рожевий блиск кімнати, вечірня тиша, — все сприяло похітливому захопленню. Людовік сів у крісло.
— Я лишуся, — промовив він.
— А карета біля східних воріт, ваша величність?
— Я був дуже жорстокий до вас, Франсуаза. Пробачте мені. Чи є у вас папір і олівець? Я скасовую наказ.
— Вони на столі, ваша величність. Якщо дозволите, я вийду в прийомну, бо мені треба теж написати записку.
Вона вийшла з кімнати з переможним виглядом. Боротьба була страшна, але тим приємніша перемога. Де Монтеспань вийняла з писемного столу з інкрустаціями маленький рожевий папірець і накидала на ньому кілька слів. Ось що там було:
«Якщо мадам де Ментенон побажає передати що-небудь його величності, вона може застати його протягом кількох годин у мадам де Монтеспань».
Вона надписала ім'я суперниці і негайно відіслала це послання маленьким чорним пажем, вручивши йому і наказ короля.
Розділ XI
СОНЦЕ ЗНОВУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ
Майже цілий тиждень новий настрій короля не мінявся. Життя його було таке саме, але в пообідню годину його тепер приваблювала кімната красуні, а не мадам де Ментенон. І, відповідно до цього раптового повороту до колишнього життя, одежа його стала не такою темною, а сірий, ясно-жовтий і ліловий кольори замінили собою чорний та синій. На капелюхах і закотах з'явилися золоті галуни, а місце в королівській каплиці пустувало протягом трьох днів підряд. Хода його стала жвавішою, і він по-юнацькому вимахував тростю на виклик тим, хто вважав його повернення до релігійності за ознаку старості. Мадам де Монтеспань добре знала, з ким має справу, коли робила цей майстерний натяк.
Повеселішав король — повеселішали і всі придворні. Зали палацу набрали колишнього блискучого вигляду, в них з'явились гарні вбрання з пишними вишивками, які лежали роками по скринях. У каплиці Бурдалу даремно проповідував перед порожніми лавами, а в балеті на свіжому повітрі був присутній увесь двір і несамовито аплодував танцюристам. Вітальня Монтеспань ранками була напхана просителями, тим часом як кімнати її суперниці пустували так само, як тоді, коли король ще не звернув на неї своєї прихильної уваги. Особи, давно вигнані з палацу, почали без перешкод з'являтися в коридорах і садах, а чорна ряса єзуїта та пурпурова сутана єпископа все рідше й рідше мелькали в королівському колі.
Проте партія духівництва, яка була разом з тим натхненником і проводирем ханжества та показної доброчесності при дворі, не дуже тривожилась цим королівським відступництвом. Пильні очі священика чи прелата стежили за вихватками Людовіка, як досвідчений мисливець стежить за молодою ланню, що стрибає по луці і уявляє себе цілком вільною, коли скрізь навкруги розставлені тенета, і вона так само в руках мисливця, як і та, що лежить уже зв'язана коло його ніг. Вони знали, що дуже швидко якесь нездужання, прикрість, випадкове слово нагадають королеві про можливу колись смерть, і Людовіка знову охопить той забобонний жах, що заступав у його серці релігію. Тим-то вони терпляче вичікували повернення блудного сина і мовчки обмірковували, як би краще зустріти його.