Ледве він зайняв свій пост, як хтось тихенько натиснув зсередини ручку дверей, що нечутно відчинились на завісах. Якийсь чоловік безшумно вийшов із спальні, зачинивши за собою двері.
— Тс! — прошепотів він, приклавши палець до тонких, різко окреслених губ, і на його старанно виголеному обличчі з дугастими бровами з'явилось благання й застереження. — Король іще спочиває.
Ці слова теж пошепки переказували з уста в уста серед групи людей, що товпились біля дверей. Промовивши їх, пан Бонтан, обер-камердинер короля, зробив знак офіцерові і одвів його до віконної ніші, де той тільки що стояв.
— Доброго ранку, капітан де Катіна! — фамільярно і разом з тим шанобливо промовив він.
— Доброго ранку, Бонтан. Як спочивав король?
— Чудово.
— Але ж йому вже час уставати.
— Ні.
— Ви ще не будили його?
— Збуджу через сім з половиною хвилин.
Лакей вийняв маленького круглого годинника, що розпоряджався тією людиною, яка була правителем двадцяти мільйонів людей.
— Хто чергує на головному посту?
— Майор де Бріссак.
— А ви тут?
— Я буду при особі короля протягом чотирьох годин.
— Дуже добре. Учора ввечері, коли я був з ним сам після «petit coucher», він зробив мені кілька розпоряджень для чергового офіцера. Король звелів мені передати наказ не допускати пана де Вівонна до «grand lever». Ви мусите переказати йому це.
— Я виконаю наказ.
— Далі, якщо буде записка від «неї» — ви розумієте, від нової…
— Мадам де Ментенон?
— Еге. Але краще не називати імен. Якщо вона пришле записку, візьміть її і при слушній нагоді нишком передайте королю.
— Буде виконано.
— А коли — що дуже можливо — прийде друга, розумієте, колишня…
— Мадам де Монтеспань?
— Ох, цей ваш солдатський язик, капітан! Ну, так слухайте: коли прийде вона, ви чемно не допускайте. Розумієте, умовляйте ввічливо, але ні в якому разі не дозволяйте увійти до короля.
— Гаразд, Бонтан.
— А тепер у нас лишилось тільки три хвилини.
Він пройшов крізь юрбу в коридор з виглядом гордого смирення властивого людині, яка хоч і була лакеєм, але вважала себе королем лакеїв на тій підставі, що вона лакей короля. Біля дверей стояв ряд блискучих ліврей у напудрених париках і червоних плюшових кафтанах з срібними аксельбантами.
— Грубник тут? — спитав Бонтан.
— Так, пане, — відповів той, що держав у руках емальований піднос із сосновими трісками.
— А той, що відчиняє віконниці?
— Тут, пане.
— Дожидайте наказів.
Він знову натис ручку дверей і зник у темній опочивальні.
То була величезна чотирикутна кімната з двома великими вікнами, завішеними дорогими оксамитними завісами. Кілька променів сонця, просмикнувшись крізь щілини, грали яскравими плямами на світлій стіні. Велике крісло стояло біля згаслого каміна з величезною мармуровою дошкою, над якою перепліталась гірлянда з численних арабесок та гербів, що доходили до розкішно розписаної стелі. В одному кутку стояла вузенька канапка, ложе вірного Бонтана.
Посеред кімнати містилось величезне ліжко з чотирма колонами й гобеленовим пологом, відхиленим у головах. Воно було обгороджене полірованими поруччями, і між ними та ліжком утворювався прохід близько п'яти футів завширшки. Там стояв круглий столик, накритий білою серветкою. На ньому було срібне блюдо з трьома шматочками телячої грудинки та емальований кубок з легким вином — на той випадок, якби королеві схотілось попоїсти вночі.
Бонтан нечутно пройшов по кімнаті, ноги його тонули в м'якому килимі; важкий дух спальні повис у кімнаті; чути було рівне дихання сплячого. Бонтан підійшов до ліжка і спинився з годинником у руках, дожидаючи того моменту, коли згідно з етикетом двору треба було збудити короля. Перед ним, під дорогою зеленою шовковою східною ковдрою, вимальовувалась, потонувши в пишних мереживах подушки, кругла голова а коротко підстриженим чорним волоссям, горбатим носом і з випнутою спідньою губою. Лакей закрив годинника і нагнувся над сплячим.