— До останнього подиху, отче мій.
— А ви можете покладатися-на церкву. Вона послужать вам, якщо й ви послужите їй.
— У мене не може бути бажань, вищих за ці.
— Ви будете нашою дичкою, нашою владаркою, нашою заступницею, і ви загоїте рани страждущої церкви.
— Ах, якби я могла зробити це!
— Так, ви можете. Доки єресь існує в країні, для істинно віруючих не може бути ні миру, ні спокою; це та плямочка цвілі, яка в майбутньому може зіпсувати весь плід, коли своєчасно не звернути на неї уваги.
— Чого ж ви бажаєте, отче мій?
— Гугенотів не повинно бути у Франції. Їх треба вигнати. Козлища хай відокремляться від овець. Король уже вагається. Лувуа тепер наш друг. Якщо й ви будете з нами, все буде гаразд.
— Але, отче мій, уявіть, як багато їх!
— Тим більше необхідно їх вигнати.
— І подумайте про страждання, які доведеться їм перетерпіти у вигнанні.
— Сцілення в їхніх руках.
— Це правда. Але все ж мені шкода цих людей.
Отец Лашез і єпископ похитали головами.
— Так ви заступалися б за ворогів бога?
— Ні, ні; якщо вони справді вороги його.
— Чи можете ви ще сумніватися у цьому? Чи можливо, щоб ваше серце ще схилялося до єресі ваших юних років?
— Ні, ні, отче мій; але жорстоко й протиприродно забути, що мій батько й дід…
— Ну, вони самі дали відповідь перед богом за свої гріхи… Чи можливо ж, що церква помиляється у вас? Ви відмовляєте їй у першій її просьбі, зверненій до вас? Ви ладні прийняти нашу допомогу і разом з тим не хочете допомогти нам.
Мадам де Ментенон підвелася з виглядом, який свідчив, що вона остаточно вирішила щось.
— Ви мудріші за мене, — промовила вона, — і вам вручені інтереси церкви. Я виконаю ваш наказ.
— Ви обіцяєте?
— Так.
Обидва її співбесідники підняли руки вгору.
— Сьогодні благословенний день, — сказали вони, — і покоління, ще не народжені, вважатимуть його благословенним.
Мадам де Ментенон сиділа вражена перспективою, яка відкривалась перед нею. Як сказав єзуїт, вона завжди була честолюбною. І почасти їй уже вдавалось задовольнити свою честолюбність, бо не раз вона схиляла короля і його державу туди, куди хотіла. Але одружитися з королем, людиною, заради якої вона охоче життя своє віддала б, яку любила в глибині душі найчистішою, найвищою любов'ю, на яку тільки здатна жінка, — це перевищувало навіть її мрії. Так, вона буде не слабодухою Марією-Терезією, а, як висловився єзуїт, новою Жанною д'Арк, яка з'явилась, щоб направити на кращий шлях дорогу Францію і обожнюваного короля Франції. І коли для досягнення цієї мети їй доведеться зробити своє серце жорстоким проти гугенотів, то провина — якщо це дійсно провина — буде швидше тих, хто поставив цю умову, ніж її особисто. Дружина короля! Серце жінки і душа ентузіастки затріпотіли від самої думки про це.
Але за радістю раптом охопив сумнів і смуток. Адже ця чарівна перспектива не більше як божевільна мрія! І як могли ці люди бути такими певними, що держать у руках короля!
Єзуїт прочитав страх, що потьмарив ясність її погляду, і відповів на її думки перше, ніж вона висловила їх словами.
— Церква швидко виконує свої обіцянки, — промовив він вкрадливо. — І ви, дочко моя, повинні бути готові так само негайно діяти, коли настане ваш час.
— Я дала обіцянку, отче мій.
— Ну, так ми почнемо. Сьогодні ви лишитесь увесь вечір у себе в кімнаті.
— Так, отче мій.
— Король іще вагається. Я розмовляв з ним сьогодні. Серце його вже повно мороку й розпачу. Його краще «я» з огидою одвертається від своїх гріхів, і саме тепер, в момент першого гарячого пориву каяття, його можна схилити до виконання наміченої нами мети. Мені треба йти до нього і поговорити ще раз, і я піду просто звідси. А коли я поговорю з ним, він зараз же з'явиться до вас — або я даремне вивчав його серце протягом двадцяти років. Ми залишаємо вас і скоро не побачимось, але ви відчуєте результати нашої роботи і згадаєте дану церкві обіцянку.
Вони низько вклонилися і вийшли з кімнати, залишивши мадам де Ментенон в глибокому роздумі.
Минула година, потім друга, а вона все ще сиділа в кріслі перед п'яльцями, безпорадно опустивши руки й дожидаючи вирішення своєї долі. Вирішалось її майбутнє, а вона нічого не могла зробити. Денне світло змінилося на сірий присмерк, присмерк на пітьму, а вона все сиділа й ждала. Часом у коридорі лунали кроки; вона тривожно поглядала на двері, і очі її спалахували радістю, яка швидко змінювалась на гірке розчарування. Нарешті, почулася тверда, упевнена, владна хода. Вона схопилася на ноги з палаючими щоками й тріпочучим серцем. Двері відчинились, і в присмерку коридора вималювалась пряма, граціозна постать короля.