— Погана справа, майор Деспар, — сказав де Вівонн тому, хто стояв коло нього. — Мені здається, обидва готові.
— Ну, ну! Присягаюсь, у наші часи люди не вмирали так швидко, — відповів той, нахиляючись, причому світло ліхтаря упало на його жорстоке обличчя, обрамлене сивим волоссям. — Я падав з коня тисячі разів і, крім зламаних двох кісток, нічого поганого зо мною не трапилось. А штрикніть-но шпагою коней під третє ребро, Делатуш, вони вже однаково ні до чого не придатні.
Два останніх предсмертних віддихи — і підійняті догори шиї коней упали на землю; страждання тварин скінчились.
— Де Латур? — спитав де Вівонн. — Ахілл Латур вивчав медицину в Монпелье. Де він?
— Тут, мосьє. Не хвастаю, але я так само вправно орудую ланцетом, як і шпагою. Поганий випав день для хворих, коли я вперше надів на «ебе мундир і перев'язь. Котрого накажете оглянути?
— Он того, що лежить на дорозі.
Латур нахилився над Амосом Гріном.
— Цьому не довго жити, — промовив він. — Я чую це з хрипу, коли він дише.
— А яка причина?
— Вивих надчерев'я. Ах, латинські терміни так і лізуть на язик, але їх часом важкенько віддати звичайною мовою. По-моєму, не зашкодила б легенька операція кинджалом у горло приятелеві, він все одно здихає.
— Нізащо! — перебив ватажок. — Якщо він умре не від рани, то не можна буде обвинуватити нас. Подивіться тепер другого.
Латур схилився над де Катіна, поклавши йому руку на серце. Капітан глибоко зітхнув, розплющив очі і оглянувся навкруги з виглядом людини, яка не розуміє, де вона, що з нею і як тут опинилась.
Де Вівонн, насунувши капелюх на очі і закривши плащем нижню частину обличчя, вийняв фляжку і влив пораненому в рот трохи вина. Вмить рум'янець заграв на безкровних щоках гвардійця, і свідомість майнула в безживних очах Він насилу звівся на ноги, з люттю силкуючись відштовхнути тих, що держали його. Але голова у нього ще вернулась, і він ледве тримався на ногах.
— Я мушу їхати в Париж! З наказу короля. Ви затримуєте мене на свою голову.
— У цього тільки дряпина! — заявив колишній лікар.
— Ну, так держіть його міцніше. А вмираючого віднесіть у карету.
Світло від ліхтаря падало невеликим яскравим кругом, і, коли освітили ним де Катіна, Амос Грін лишився в тіні. Аж ось ліхтар перенесли до вмираючого. Та ба, його не було на тому місці. Амос Грін зник.
Одну мить змовники стояли заціпенівши, мовчки, втупивши здивовані погляди в те місце, де тільки що лежав молодий чоловік. Світло від ліхтаря падало на їхні капелюхи з пір'ям, люті очі й дикі обличчя. Потім вони вибухли шаленим потоком лайки, а де Вівонн, схопивши «лікаря» за горло, кинув на землю і задушив би його, коли б не втрутились інші.
— Брехливий пес! — кричав він. — Так ось воно, твоє знання! Негідник утік, і ми пропали!
— Це передсмертна агонія, — задихаючись, прохрипів Латур. Він підвівся, розтираючи собі горло. — Кажу вам, поранений десь тут поблизу.
— Це правда. Він не мав сили зайти далеко, — погодився де Вівонн. — Крім того, він без зброї й піший. Деспар і Раймонд де Карнак, стережіть другого, щоб він теж не втяв з нами якоїсь штуки. Ви, Латур, і ви, Тюрбевіль, обшукайте дорогу і дожидайтесь коло південних воріт… Коли йому пощастить доплентатись до Парижа, він не мине цієї дороги. Вдасться піймати, прив'яжіть ззаду до коня і привезіть в умовне місце. В усякому разі, це ще півлиха, бо він чужинець і випадкова тут людина. Ведіть другого в карету, і ми зникнемо перше, ніж зніметься тривога.
Два вершники подались шукати втікача, а де Катіна, який все ще з усієї сили опирався, потягли по Сен-Жерменській дорозі і кинули в карету, що стояла трохи віддалік! Троє вершників поїхали вперед, кучерові звеліли їхати слідом за ними, де Вівонн, відіславши посланця з запискою до сестри, їхав з іншими бандитами верхи за каретою.
Бідолашний гвардієць тепер зовсім опритомнів і побачив себе з зв'язаними руками й ногами полоненим у рухомій тюрмі, яка важко їхала поганою дорогою. Ошелешений падінням, з ногою, дуже пом'ятою вагою коня, який упав на нього, він бачив, що рана на лобі була суща дурниця і кровотеча вже навіть припинилась. Але стан душі його був далеко важчий. Схиливши голову на зв'язані руки, він несамовито тупотів ногами, в розпачі похитуючись з боку на бік. Який він був дурний, без краю дурний! Давній солдат, що нюхав порох на війні, він так безславно, з розплющеними очима, потрапив в ідіотську западню! Король вибрав його як людину, на яку міг звіритись, а він не виправдав довір'я монарха і навіть не витяг шпаги з ножен. А його ж застерігали!.. Радив же молодий супутник, незнайомий з придворними інтригами, але покірний голосові свого природного розуму, бути обережнішим. В страшному розпачі де Катіна упав на шкіряну подушку сидіння.