Де Катіна перший помітив його і в одну мить кинувся на нього з залізним прутом у руці; при цьому нападі тюремник метнувся до дверей і тільки хотів зачинити їх, як кинутий Гріном уламок прута просвистів повз його. вуха й вилетів у коридор. Коли двері з грюкотом зачинились, приятелі подивилися один на одного. Гвардієць знизав плечима, американець свиснув.
— Не варт і продовжувати! — промовив де Катіна.
— Хіба не однаково, що робити. Коли б я шпурнув прут на дюйм нижче, здорово попало б йому. Ну, може, його з переляку грець поб'є або він собі зламає шию, прожогом збігаючи зі сходів. Мені тепер нічим робити, але варт іще трохи попоратись з вашим прутом — і все буде готово. Ага, ви казали правду, нас зацькують!
По замку пролунав гучний удар дзвона, почувся гомін і тупіт ніг Якісь хрипкі голоси віддавали накази, чути було, як бряжчали ключі, повертані в замках… Уся ця метушня, що раптом знялася серед нічної тиші, занадто ясно свідчила про тривогу. Амос Грін кинувся на солому, засунувши руки в кишені, а де Катіна понуро прихилився до стіни, дожидаючи того, що зараз з ними трапиться. Минуло, одначе, п'ять хвилин, і ще п'ять хвилин, — ніхто не приходив. Метушня у дворі тривала, але в коридорі, який вів до камери, було цілком тихо.
— Ну, я таки вийму цей прут, — промовив, нарешті, американець, встаючи й підходячи до вікна. — У всякому разі, довідаємось, що то в них за страшенна така метушня.
Кажучи це, він виліз на колоду і виглянув у вікно.
— Ось лізьте сюди! — збуджено гукнув він. — Тут діється щось інше, і люди занадто заклопотані, щоб думати про нас.
Де Катіна теж виліз на колоду, і обидва почали з цікавістю дивитися вниз у двір. Там у кожному кутку було розкладено по кострищу, а весь двір повен був людей з факелами в руках. Жовте світло від них то падало на похмурі сірі стіни так химерно, що найвищі башти здавались золотими на чорному фоні неба, то при подуві вітру, блимаючи, ледве освітлювало обличчя людей, які держали факели. Головні ворота були відчинені і карета, що, очевидно, тільки що в'їхала, стояла коло маленьких дверей якраз проти вікон полонених. Колеса й боки карети були забризкані грязюкою, а коні тремтіли, щулячи вуха, ніби вони зараз пробігли довгий шлях. Чоловік у капелюсі з пір'ям, загорнутий у дорожний плащ, вийшов з екіпажа і, обернувшись, став когось тягти. Недовга боротьба, крики, штурхан, і обидві постаті зникли в дверях. Коли двері зачинились, карета від'їхала, кострища й факели погасли. Головні ворота знов замкнули, і все поринуло в» тишу, як і до цього несподіваного переполоху.
— Ну, — задихаючись, сказав де Катіна. — Чи не впіймали вони ще якогось королівського гінця?
— Незабаром тут звільниться місце аж для двох, — промовив Амос Грін. — Якщо тільки вони дадуть нам спокій, ми не довго пробудемо в цій кімнаті.
— Хотів би я знати, куди пішов тюремник.
— Хай забирається куди хоче, аби не з'являвся сюди. Дайте-но мені прут. Ця штука піддається. Нам буде легко виламати її.
Він завзято взявся до роботи, силкуючись поглибити в камені рівчачок, через який сподівався витягти прут. Раптом він зупинився і насторожив вуха.
— Грім і блискавка! — прошепотів він. — Хтось працює знадвору.
Обидва стали прислухатись. До них долинув стукіт сокири, дирчання пилки й тріск дерева.
— Що це вони роблять?
— Не можу зрозуміти.
— Ви бачите їх?
— Вони під самою стіною.
— Здається, я можу прилаштуватись і подивитися, — сказав де Катіна. — Я тонший за вас.
Він просунув голову, шию й половину плеча в проміжок між прутами і завмер у такому положенні. Приятель подумав, що, може, він застряг, і, щоб звільнити, заходився тягти його за ноги, але де Катіна повернувся сам, без найменшої перешкоди.
— Вони щось будують, — шепнув він.
— Будують?
— Так, там четверо людей з ліхтарем.
— Що ж вони можуть робити?
— Мені здається, повітку. Я бачу чотири ями, в землі, куди закопують стовпи.
— Ну, ми не можемо тікати, коли під вікнами є люди.
— Це правда.
— А все ж ми можемо закінчити почате. Тихий брязкіт заліза заглушався шумом знизу, який дедалі ставав усе дужчим. Прут піддався, і Грін став помалу тягти його до себе. Саме в ту мить, коли йому вдалося витягти прут, між вікном і місячним світлом раптом виросла голова у вигляді копиці скуйовдженого волосся, на якому красувалась плетена шерстяна шапочка. Ця несподівана поява так вразила Амоса Гріна, що він випустив з рук прута, який упав з підвіконня.
— Дурень! — почувся голос знизу. — Який же ти незграба! На якого біса впускаєш інструменти! Грім і блискавка! Ти зламав мені плече.