— Ось, ваша величність.
— Для Бастілії?
— Ні, для Венсенської тюрми.
— Дуже добре. Проставте ім'я цього негідника, Лувуа! Звеліть заарештувати його сьогодні ж увечері і відвезти його власною коляскою. Безсоромний, невдячний негідник, мерзотник! Нащо принесли ви ці листи, Лувуа? О, нащо пішли ви назустріч моїй безумній химері? Боже мій, на світі немає ні правди, ні честі, ні вірності!
Він» у пориві гніву й розчарування тупотів ногами, потрясаючи кулаками в повітрі.
— Накажете сховати решту? — швидко спитав Лувуа. Відколи король почав читати, він почував себе як на голках, не знаючи, які сюрпризи будуть далі.
— Покладіть листи назад, але лишіть мішок.
— Обидва?
— Ах! Я й забув про другий. Якщо коло мене самі лицеміри, то, може, далеко знайдуться й- чесні піддані. Візьмемо навмання один з листів. Від його це? А! Від герцога де Ларошфуко. Він завжди справляв на мене враження скромного й шанобливого молодого чоловіка. Що тут? Дунай. Белград… великий візир… Ах! — Людовік скрикнув, ніби його вдарило щось у самісіньке серце.
— Що трапилось, ваша величність? — промовив міністр, наближаючись до короля, вираз обличчя якого злякав його.
— Геть їх, геть, Лувуа! Заберіть геть! — кричав король, кидаючи пачку листів. — Як би я бажав ніколи не бачити їх! Не хочу читати! Він насмілився глузувати з моєї хоробрості, хлопчисько, він, який був ще в колисці, коли я вже сидів у траншеях. «Ця війна не сподобається королю, — пише щеня. — Тут доведеться давати бої, а не провадити ті милі, спокійні облоги сапою, які так подобаються йому». Присягаюсь богом, негідник відповість головою за цей жарт! Так, Лувуа, дорого обійдеться де Ларошфуко це кепкування! Але візьміть їх геть! Я вже вдовольнився досхочу.
Міністр заходився вкладати листи назад у мішок, коли раптом на одному з них йому впав в очі сміливий, чіткий почерк мадам де Ментенон. Ніби демон шепнув йому, що в руках зброя проти тієї, одно ім'я якої сповнювало йому серце заздрістю й ненавистю. Якщо в листі будуть якісь іронічні зауваження, то можна навіть тепер, в останній час, відвернути від цієї ханжі серце короля. Лувуа був хитрий, пронозуватий чоловік. Він вмить зрозумів значення цього шансу і вирішив його використати.
— А! — промовив він, — навряд чи треба розпечатувати цього листа.
— Якого, Лувуа? Від кого ще?
Міністр підсунув йому листа. Людовік здригнувся, побачивши напис.
— Почерк мадам де Ментенон! — уривчасто промовив він.
— Так, лист до її небожа, в Німеччину.
Людовік нерішуче взяв листа. Потім раптовим рухом кинув його в купу інших, але зараз же рука його знову простяглась за листом. Обличчя короля зблідло, і краплини поту виступили на лобі. А що як і воно буде таким, як і інші!
Вся душа його була збурена від цієї думки. Двічі він силкувався перемогти свою цікавість, і двічі його тремтячі руки торкались цього паперу. Нарешті він рішуче кинув листа Лувуа.
— Прочитайте його вголос, — наказав він.
Міністр розгорнув листа, розіклавши його на столі. Злоба блиснула в очах царедворця. Якби король зумів як слід прочитати вираз погляду Лувуа, міністр заплатив би за нього своїм становищем.
«Дорогий небоже, — читав Лувуа, — те, про що ви просите в останньому листі, цілком неможливо. Я ніколи не користувалася з ласки короля ради власних інтересів, і так само мені було б важко просити її для моїх родичів. Ніхто не радітиме більше за мене, довідавшись, що вас підвищено до майора, але досягти цього ви повинні тільки хоробрістю та вірністю, а не через мої клопотання. Служити такій людині, як король, є вже нагорода, і я певна, що ви, лишаючись корнетом не досягши вищого чину, будете однаково щиро служити йому. На жаль, — його оточують низькі паразити. Деякі з них просто дурні, як, наприклад, Лозен; інші — шахраї, як покійний Фуке; а деякі, по-моєму, заразом і дурні й шахраї, як Лувуа, військовий міністр».