— Передайте моєму братові, мосьє, що я дуже прошу його зробити нові розпорядження так, щоб мій від'їзд пройшов непоміченим.
— Він звелів мені переказати вам, мадам, що це вже влаштовано.
— А! О котрій же годині від'їзд?
— Зараз, якнайшвидше.
— Я готова. Отже, біля західних воріт?
— Ні, східних. Екіпаж уже там.
— А де ж сам брат?
— Він дожидає нас біля хвіртки парку.
— А чом не біля воріт?
— За ним стежать, і коли побачать його біля екіпажа, то все виявиться.
— Дуже добре. Тоді, мосьє, якщо ви візьмете мій плащ і скриньку, ми рушимо негайно.
Вони пройшли кругом через найменш освітлені коридори. Мадам де Монтеспань поспішала, ніби злочинниця, спустивши капюшон на обличчя. Серце її швидко билось кожного разу, як до них долітав звук чиїхось кроків. Але доля сприяла їй на цей раз. Ніхто не трапився по дорозі, і незабаром вона була вже біля хвіртки східних воріт. По боках хвіртки, спершись на мушкети, стояли два флегматичних швейцарці. Ліхтар кинув світло на карету, що ждала її. Дверці були відчинені; високий чоловік, загорнутий у чорний плащ, підсадив мадам де Монтеспань. Потім він сів навпроти неї, зачинив дверці, і карета покотилась головним шляхом.
Вона ані трохи не здивувалась, побачивши людину, що сіла в карету, бо тоді звичайно їздили з провожатим, і незнайомець, очевидно, сидів поки що на місці її брата. Усе це було цілком природно. Але ж коли минуло хвилин з десять, а незнайомий усе сидів так само нерухомо й безмовно, вона з цікавістю глянула на цю постать, силкуючись розглядіти в темряві його обличчя. Скільки вона могла роздивитись тоді, коли він підсаджував її в карету, він був одягнений як дворянин, а з зробленого їй поклону досвідчене око колишньої фаворитки побачило, що вона має справу з людиною, знайомою з манерами придворного. Але ті, кого вона знала, завжди були чемно люб'язні й балакучі, а цей, навпаки, тихий і мовчазний. Знову вона спробувала розглядіти його в пітьмі. Капелюх незнайомого був насунутий аж на очі, плащ закривав нижню частину обличчя, проте їй здалося, що з-під тіні від капелюха на неї дивляться, двоє пильних очей.
Від довгого мовчання невиразний неспокій зародився в душі. Час порушити його.
— Мосьє, тли вже, мабуть, проїхали повз хвіртку парку, де повинен був чекати нас мій брат.
Незнайомий нічого не відповів і сидів так само мовчки. Вона подумала, що, може, важкий гуркіт карети заглушив її голос.
— Я кажу, мосьє, — повторила вона, нахиляючись уперед, — ми проїхали міс» це зустрічі з мосьє де Вівонн.
Він не звернув ніякої уваги на її слова.
— Мосьє! — крикнула вона. — Повторюю, ми проїхали ворота.
Мовчання.
Дрож пробіг по тілу. Хто цей безмовний незнайомець? Нараз їй спало на думку, що, може, провідник німий.
— Ви, мосьє, може, не володієте язиком, — промовила вона. — Коли це причина вашого упертого мовчання, підніміть руку, і я зрозумію вас.
Він сидів так само закам'яніло, нерухомий і мовчазний.
Раптовий страх охопив її душу. Замкнута в пітьмі з цією жахливою, безмовною істотою! Вона голосно скрикнула з жаху і спробувала, відсунувши вікно, відчинити дверці. Завізна рука схопила її за руку і примусила сісти на місце. Але невідомий, який сидів проти неї, все ж не промовив ні слова, і чувся лише гуркіт і рипіння карети та тупотіння коней, що мчали вперед. Подорожні залишили Версаль далеко за собою і їхали тепер путівцями. Ще більше потемніло; по небу сунули важкі, темні хмари; далеко на обрії почувся гуркіт грому.
Мадам де Монтеспань, задихаючись, відкинулась на шкіряні подушки карети. Вона була смілива жінка, але раптовий, дивний жах, який охопив її в момент слабодухості, вразив її до глибини душі. Вона забилась у куток екіпажа, уп'явшись розширеними від жаху очима в постать людини, що сиділа навпроти неї. Якби він сказав хоч що-небудь! Про що б вона не довідалась, що б не загрожувало їй — усе краще, ніж це мовчання. Було темно, і вона ледве могла розглядіти невиразні обриси його постаті, а з кожною хвилиною темнішало ще дужче від наближення бурі. Вітер налітав короткими, сердитими поривами; віддалік гримотів грім. Мовчання стало нестерпним. Вона повинна порушити його хоч би що.
— Мосьє, — крикнула вона, — тут сталась якась помилка. Не знаю, на якій підставі ви не даєте мені відсунути вікно і віддати наказ кучерові.
Мовчання.
— Повторюю, тут якась помилка. Це карета мого брата, мосьє де Вівонн, а він не з таких людей, які дозволяють нечемно поводитися з його сестрою.
Кілька важких крапель дощу вдарилось об шибку карети. Хмари скупчились і повисли над землею. Монтеспань не могла бачити заціпенілої постаті, але від цього вона здавалася ще жахливішою. Жінка голосно скрикнула від жаху, проте розпачливий крик справив на незнайомого враження не більше, ніж слова.