— Ви чули, Амос?
— Це труба.
— Це сигнал гвардії. Ей, ви, біжіть швидше до воріт! Підійміть спускні грати і спустіть звідний міст! Поспішайте, бо ще й тепер можете відповідати за гріхи свого пана! Ледве вдалося врятувати бідолаху, Амос!
— Еге, друже мій! Я бачив, як він уже простяг руку до її волосся в ту мить, коли ви вискочили з вікна. Ще одна хвилина — і вона була б оскальпована. Але ж яка красуня, ця жінка, ніколи я не бачив кращого обличчя, і їй не гоже валятися тут, на цих брудних дошках.
Він зняв з мосьє де Монтеспань його довгий чорний плащ і, зробивши з нього подушку для непритомної жінки, обережно й ніжно, що здавалось дивним у людини його будови й постаті, підклав її під голову маркізі.
Він ще стояв, нахилившись над нею, коли почувся гуркіт звідного моста, потім тупотіння копит, брязкіт зброї, і в двір в'їхав загін кіннотників на конях з розмаяними на вітрі гривами. На чолі загону гарцював високий вершник у парадному одязі гвардійця, з пером на капелюсі, в довгих рукавицях з буйволячої шкіри, з блискучою на сонці шпагою. Легким галопом він під'їхав до ешафота і швидким поглядом темних проникливих очей оглянув групу людей, що чекали його. Побачивши його, де Катіна радісно усміхнувся і в одну мить уже стояв коло стремена прибулого.
— Де Бріссак!
— Де Катіна! От так несподіванка! Скажіть, будь ласка, як це ви сюди потрапили?
— Я був у полоні. Де Бріссак, чи передали ви доручення в Париж?
— Звичайно, передав.
— І архієпископ приїхав?
— Так.
— А вінчання?
— Відбулося, як було умовлено Тим-то ця жінка і змушена була залишити палац.
— Я так і думав.
— Сподіваюсь, з нею не трапилось нічого лихого?
— Я і мій друг наспіли саме вчасно, щоб урятувати її Чоловік її лежить он там зв'язаний. Це сущий диявол.
— Цілком можливо, але й ангел став би жорстоким якби був на його місці.
— Ми зв'язали його. Він убив людину.
— Ви й справді не гаяли часу.
— Як ви довідались, що ми тут?
— Це — радісна несподіванка.
— Так ви приїхали не заради нас?
— Ні, заради цієї дами.
— А як цьому негідникові вдалося захопити її?
— Король доручив братові відвезти її. Чоловік довідався про це і брехливою звісткою заманив її в свою карету, яка стояла біля інших воріт. Коли де Вівонн побачив, що вона не прийшла, він кинувся до неї на квартиру — там її не було Він заходився розпитувати і скоро дізнався, яким чином і з ким вона, поїхала. На дверцях карети помітили герб де Монтеспань, і король послав мене сюди з моїм загоном. Ми гнали швидко, як тільки могли.
— Ах, і все-таки спізнилися б, коли б не дивна пригода, що привела нас сюди. Не знаю, хто напав на нас, бо ця людина, очевидно, нічого не знала про те, що з нами трапилось. А втім, все з'ясується потім. Що нам робити тепер?
— Я маю наказ. Мадам треба відвезти в замок, а всіх винних у вчиненому насильстві над нею тримати заарештованими аж поки не стане відома дальша воля короля. Замок повинен перейти до казни. Але вам, Катіна, тепер нема чого робити?
— Так, мені тільки хотілося б поїхати в Париж, подивитись, як там живуть дядя з дочкою.
— Ах, яка ж гарненька у вас кузиночка! Присягаюсь душею, я нітрохи не дивуюсь, що вас так добре знають усі мешканці вулиці Сен-Мартіна. Ну гаразд, я передав ваше доручення, тепер ви виконайте моє.
— Від щирого серця. Куди треба їхати?
— У Версаль. Король, напевне, горить від нетерпіння довідатись, як я виконав його наказ. Ви маєте цілковите право розповісти йому про все, бо, коли б не було вас та вашого друга, все це скінчилося б дуже погано.
— Я буду там через дві година.