Як і кожна молода дівчина, Адель не один раз уявляла своє майбутнє весілля. Часто в мріях вона бачила себе поруч Аморі. навколішках перед алтарем храма Сен-Мартіна. Іноді уява переносила її в невелику провінціальну церкву — один з тих маленьких притулків, куди збиралась жменька вірних, і тут, в думках, відбувався над нею найбільший обряд у житті жінки. Але ніколи їй не спадала думка про таке весілля: під ногами молодих гойдалась біла палуба, над їх головами гули снасті, навколо лунали крики чайок, а замість весільного гімну гуркотіли хвилі, співаючи своєї пісні, старої, як світ. Чи зможе вона коли-небудь забути цю сцену? Жовті мачти й надуті паруси, землисте сіре виснажене обличчя священика з порепаними губами, схудла постать батька, який стояв навколішках і підтримував умираючого, де Катіна в блакитному мундирі, вже досить злинялому й брудному, капітан Саведж з його дерев'яним обличчям, зверненим до неба, і, нарешті, Амос Грін з засунутими в кишені руками і з спокійним сяйвом блакитних очей! А позаду — сухорлявий шкіпер і невелика купка новоанглійських моряків у солом'яних капелюхах з серйозними обличчями.
Так скінчилося це вінчання; потім молодих вітали співчутливими словами на грубій, чужій мові і потисками шорстких рук, зашкарублих від канатів і весел.
Де Катіна з дружиною, спершись на ванти, радісно дивилися вздовж чорного борту корабля, який то здіймався в блакитну височінь, то спускався в піну зелених хвиль, що котилися мимо.
— Усе це таке дивне й нове! — сказала Адель. — Наше майбутнє я уявляю собі таким же невиразним і темним, як он та смуга хмар, що збирається попереду нас на обрії.
— Оскільки це залежить від мене, твоя доля, моя дорога, буде така ж ясна й світла, як сонячне проміння, що виграє на гребенях хвиль. Країна, яка вигнала нас, уже далеко, але перед нами інша, прекрасніша, і кожен порив вітру наближає нас до неї. Там нас жде воля, з собою ми несемо молодість і кохання. Чого ж іще більше треба людині?
Отак стояли вони і ласкаво бадьоро розмовляли, аж поки смеркало і на потемнілому небі з'явилися перші бліді зорі. Але перше, ніж вони зблідли знову, на «Золотому жезлі» упокоїлась одна стомлена душа.
Розділ XXVI
ОСТАННЯ ПРИСТАНЬ
Три тижні дув свіжий ост або норд-ост, часом переходячи майже в бурю. «Золотий жезл» весело йшов уперед на всіх парусах, і наприкінці третього тижня Амос та Ефраїм Саведж стали вже вираховувати години, що лишились до того часу, коли вони побачать свою батьківщину. Для старого моряка, звиклого і до зустрічей, і до розлук, це мало не таку вагу, але Амос, що покинув батьківщину вперше, нетерпеливився і цілими годинами курив, сидячи на мачті, вдивляючись у лінію обрію і сподіваючись, що його приятель помилився в розрахунку і рідний берег може з'явитися кожної хвилини.
— Даремно, хлопчику, — сказав капітан, кладучи йому на плече свою велику червону руку. — Тим, хто плаває на кораблях, треба мати багато терпіння, і нема чого тривожитись через те, чого немає.
— А все-таки в повітрі почувається вже щось рідне, — відповів Амос. — Вітер дме так, як він ніколи не дув у чужій країні. Ах, щоб мені остаточно отямитись, треба буде ще прожити місяців зо три в долинах!
— Ну, — відповів приятель, запихаючи за щоку пучку тринідадського тютюну. — Я плаваю на морі відтоді, як у мене виткнулися вуса, найбільше в каботажі, ну і по океану, звичайно, коли це дозволяють навігаційні закони. Крім двох років, які пробув я на суші у справі короля Філіпа, коли потрібна була кожна гармата на борту, я ніколи не бував далеко від солоної води і, скажу одверто, не пам'ятаю кращого плавання, як це.
— Еге, ми летіли, наче буйвол від лісної пожежі. Але мені дуже дивно, як це ви знаходите дорогу без позначок і слідів. Мені важко було б знайти навіть цілу Америку, Ефраїм, а не те, що Нью-Йоркську затоку.
— Я занадто відхилився на північ, Амос. Ми були на п'ятдесятому градусі чи близько того, коли побачили мис Ла-Хог. Завтра, за моїм розрахунком, ми побачимо й землю.
— Ах, тільки. завтра! А що це буде? Гора Пустині? Мис Код? Довгий острів?
— Ні, хлопче, ми на широті Св. Лаврентія і швидше побачимо береги Аркадії. При цьому вітрі ми пропливемо на південь іще день, найбільше — два. Ще кілька таких прогулянок — і я куплю собі гарненький цегловий будинок у північній частині Бостона, в Грін-Лені, і буду дивитися з вікон на затоку, на кораблі, що відходитимуть і прибуватимуть. Так і скінчу своє життя в мирі й спокої.