Рум'янець спалахнув на щоках Людовіка при цій картині, що лестила його честолюбності. З палаючими очима він подався вперед на своєму кріслі, але відсунувся назад, коли губернатор скінчив говорити.
— Слово честі, граф, ви таки досить заразились від індійців їх здібністю до красномовства, про яку нам стільки доводилось чути, — промовив він. — Але ці англійці… Адже вони гугеноти, правда?
— Здебільшого. Особливо на півночі.
— То, мабуть, вигнавши їх, можна було б зробити послугу нашій святій церкві? Я чув, у них там є місто Нью… Нью… Як воно зветься?
— Нью-Йорк, ваша величність. Вони захопили його від голландців.
— А, Нью-Йорк! Я чув іще про якесь інше місто. Бос… Бос…
— Бостон, ваша величність.
— Так, так. Нам треба б мати гавані. Скажіть же мені, Фронтенак, — промовив король, притишуючи голос так, що його могли чути тільки Лувуа та королівські особи, — скільки нам потрібно було б війська, щоб звільнити країну від цих людей? Один-два полки і стільки ж фрегатів?
Старий губернатор заперечливо хитнув сивою головою.
— Ви не знаєте їх, ваша величність, — промовив він. — Це суворий народ. Мавши вашу милостиву допомогу, ми ледве могли триматися в Канаді. А цим людям ніхто не допомагав, їм тільки перешкоджали; незважаючи на холод, хвороби, неродючий грунт, вони живуть і плодяться так, що ліси рідіють перед ними і тануть, наче лід на сонці, а звук їх дзвонів лунає там, де ще недавно завивали самі вовки. Вони люди мирні і неохоче беруться до зброї, та коли вже почнуть битися, то ще неохочіше припиняють боротьбу. Щоб підкорити Нову Англію під ноги вашої величності, я повинен був би попросити щонайменше п'ятнадцять тисяч вашого добірного війська і двадцять лінійних кораблів.
Людовік нетерпляче скочив з місця і схопив тростину.
— Я бажав би, щоб ви наслідували людей, на вашу думку, таких страшних, в їх чудовій звичці обходитись у всьому своїми засобами, — скипів він. — Преподобний отче, час рушати до церкви. Земне може підождати, поки ми не віддамо належного небесам.
Він узяв молитовник з рук одного із присутніх і попрямував до дверей так поспішно, як тільки дозволяли йому високі каблуки. Придворні розступились і після його проходу стали шанобливо з'єднуватися, ідучи по старшинству слідом за ним.
Розділ III
БІЛЯ ДВЕРЕЙ ОПОЧИВАЛЬНІ
Поки Людовік давав придворним утіху, яку він сам потай визнавав за найбільшу з людських утіх — лицезріння його найяснішої особи, — молодий гвардійський офіцер, що стояв за дверима, був украй зайнятий, переказуючи прізвища й титули осіб, які прагнули доступитися до опочивальні короля, та обмінюючись з ними усмішками й коротенькими привітаннями. Його відкрите, гарне обличчя добре знали всі придворні. Зі своїм веселим поглядом, жвавими, енергійними рухами він здавався пестуном долі. І справді, вона була ласкава до нього. Три роки тому це був нікому невідомий офіцер, який бився з альгонкінцями й ірокезами в диких лісах Канади. Потім його перевели назад до Франції в Пікардійський полк, де щаслива нагода допомогла йому зробити те, чого не дали б йому й десять кампаній. Одного разу зимою у Фонтенебло де Катіна удалось схопити за вуздечку коня, що поніс самого короля, і стримати якраз у ту мить, коли він опинився край високої піщаної кручі. І тепер становище його, молодого, зграбного, популярного гвардійського офіцера, що користувався довір'ям монарха, здавалось справді завидним. Однак, з незрозумілої примхи людської натури, він уже переситився нудним, хоч і блискучим життям при дворі і з жалем згадував про колишню, більш сувору й вільну, службу. Навіть тепер, стоячи коло дверей королівської опочивальні, він переносився думкою від цього розмальованого фресками коридора та юрби придворних до диких ярів і вкритих піною бурливих річок заходу. Раптом погляд його упав на обличчя людини, баченої ним якраз у тих місцевостях.
— Ах, пан де Фронтенак! — вигукнув він. — Ви, певно, не забули мене?
— Як? Де Катіна? Ах, як приємно зустріти обличчя з тих, ідо зустрічалися по той бік океану! Але ж яка кар'єра — від молодшого офіцера в Каріньянському полку до капітана гвардії! Ви швидко пішли вперед.
— Так, проте не скажу, що я став щасливішим від цього. Часом я віддав би все, щоб знову мчати утлим човном по канадських бистринях або любуватися схилами тамтешніх гір, усіяних червоним і жовтим листям під час падолисту.