— Пан Томлінсон?
— Джон Томлінсон із Салема.
— Матроси: Гірам Джеффереон, Джозеф Купер, Сікгрес Спаульдінг і Пауль Кушінг — всі з Массачусетса?
— Ми тут.
— З наказу губернатора всіх вас негайно треба приставити на комерційний бриг «Надія» — он той корабель, що стоїть недалеко з білою смугою на борту. Через годину він відходить в англійські провінції.
Гомін радості перебіг серед матросів, коли вони почули, що так швидко повернуться додому. Вони кинулись збирати свої злиденні манатки, які вдалося їм урятувати під час катастрофи. Офіцер поклав папір у кишеню і підійшов до де Катіна, який стояв з похмурим виглядом, притулившись до поруччя.
— Ви, певно, пам'ятаєте мене, — сказав він. — Я впізнав вас, хоч ви й змінили блакитний мундир на цивільний одяг.
Де Катіна схопив простягнуту руку.
— Я добре пам'ятаю вас, де Бонвіль, і нашу подорож у форт Фронтенак, але тепер, коли мої справи пішли так погано, мені ніяково було нагадувати вам про нашу дружбу.
— Даремно. Для мене друг завжди лишається другом.
— До того ж я боявся, що знайомство зо мною пошкодить вам в очах похмурого, загорнутого в капюшон монаха, який невідступно ходить слідком за вами.
— Ну ви ж знаєте, як тут стоять справи. Фронтенак умів тримати їх у руках, а цей новий навряд чи піде за його прикладом. Між сульпіціанцями в Монреалі і тутешніми єзуїтами — ми, нещасні, наче між двома жонами. Але я засмучений від щирого серця, що доводиться так зустрічати свого колишнього товариша по службі та ще й з молодою дружиною.
— Що ж далі?
— Ви лишитесь на кораблі до його відплиття, найбільше з тиждень?
— А потім?
— Вас одвезуть у Францію і передадуть губернаторові. Рашелі, щоб відвезти в Париж. Такий наказ мосьє де Денонвіля, а не виконавши його, ми підіймемо проти себе все осяче гніздо.
Де Катіна застогнав, почувши ці слова. Після всіх перенесених мук і лиха знову повернутись у Париж, стати об'єктом презирства ворогів і вислухувати жалі друзів… О, це зневага була б надмірна. Від самої думки рум'янець сорому спалахнув на його щоках. Бути приведеним назад, як дезертир-селянин, що скучив за домом! Уже краще кинутись в широку блакитну річку… Але що станеться тоді з сердешною Аделлю, яка не має, крім чоловіка, нікого на світі? Усе це так звичайно, але й так ганебно. А тим часом, як вирватися з цієї тюрми з жінкою, доля якої зв'язана з його власною?
Де Бонвіль відійшов від нього, сказавши кілька звичайних співчутливих слів. А монах все походжав по палубі, крадькома поглядаючи на того, кого підозрівав у єресі, два солдати, поставлені на юті, кілька разів пройшли мимо. Очевидно, їм було наказано стежити за ним. Глибоко засмучений, він перегнувся через борт і став дивитися на індійців, з татуюванням «а тілі і з пір'ям у волоссі, що сновигали по річці у своїх човниках. Потім він перевів погляд на місто. З покрівель стреміли балки, і стіни були обгорілі, нагадуючи про величезну пожежу, яка трапилась кілька років тому і знищила нижню частину міста.
Саме в цей час сплеск весел привернув його увагу, і перед ним проплив великий човен, повний людей.
То були новоанглійці; їх одвозили на корабель, який мав приставити їх на батьківщину.
Четверо матросів стовпилися вкупці, а коло паруса капітан Ефраїм Саведж розмовляв з Амосом Гріном, показуючи йому на судна. Обрамлене сивим волоссям обличчя старого пуританина і сміливе обличчя мисливця не раз повертались до самотнього вигнанця, але він не помітив з їх боку ні привітного помаху руки, ні сумних слів змушеного прощання. Вони так були сповнені своїм майбутнім і своїм щастям, що їм ніколи було подумати про його безталанну долю. Від ворогів він міг усе стерпіти, але коротка пам'ять друзів переповнила чашу його страждань. Він схилив обличчя на руки, і страшні ридання вирвалися з грудей бідолашного. Коли де Катіна підвів голову, бриг уже підняв якір і на всіх парусах виходив з квебекських вод.
Розділ XXIX
ГОЛОС БІЛЯ ГАРМАТНОГО ЛЮКА
Цієї ночі тіло старого Теофіла Катіна спустили у воду. На похоронах присутніми були тільки його дочка з чоловіком. Ранок другого дня де Катіна провів на палубі, серед галасу й метушні розвантаження, з важким серцем намагаючись розважити Адель веселою розмовою. Він показував їй добре знайомі місця: ось фортеця, де він колись стояв з полком, далі колегія єзуїтів, он собор єпископа Лаваля, це — склади старої компанії, зруйновані пожежею, і будинок Обера де ла Шене, єдиний з приватних будинків, що вцілів у нижній частині міста. З палуби добре видно було не тільки цікаві місця, але й строкате населення, яким це місто вирізнялося поміж всіма іншими, крім свого меншого брата, Монреаля. На крутій стежці, обгородженій частоколом, яка сполучала дві частини міста, перед їх очима скупчилось, ніби в фокусі, все канадське життя — солдати в широких капелюхах з пір'ям і перев'язями через плече, прибережні жителі в грубій селянській одежі, що мало чим різнились від їхніх бретонських і нормандських предків, і, нарешті, молоді ферти з Франції та околишніх маєтків. Тут же тинялись невеликі групи «лісових бродяг» або мандрівців у мисливських шкіряних куртках, штиблетах з торочками і в хутряних шапках з орлиним пером. Ці люди раз на рік з'являлись у містах, залишаючи своїх жінок-індіянок і дітей у далеких вігвамах. Були тут і червоношкірі: алгонкінці, рибалки й мисливці, дикі мікмаки зі сходу і абенакійці з півдня, а серед юрби всюди мигтів темний одяг францисканців або чорні ряси й широкі капелюхи єзуїтів.