— Оце вже тепліше. Тоді — це коли? Коли виявили пропажу?
— Десь дві години тому. Пан Ковалевський виходив зі своєї кімнати в той час. Ми поряд, я теж вийшла, розминулися в коридорі.
— Розминулися. — Платон уже говорив із нею, мовби з неслухняним капризним підлітком. — Ви йшли в протилежний бік. До ванної кімнати, вона якраз за його спальнею. Інша туалетна кімната ось тут. — Він показав пальцем собі за спину.
— Коли я йшла приймати ванну, перстень був у мене. Тут. — Люсі виставила середній палець лівої руки. — Перед тим як лягти у воду, зняла його й поклала на вмивальню. Потім вийшла. Голова забита різними думками, за колечко забула. Щойно згадала — повернулася. Не було.
— І хто користувався ванною після вас?
— Ота покоївка, кругленька. Вона ванну готує.
— Надя.
— Мені без різниці, як її кличуть! — Молода жінка роздратовано тупнула. — Але потягнути перстень найперше могла та дівка! Сільські руки — загребущі!
Чечель вирішив утриматися від коментарів, спитав спокійно:
— Ви приймали ванну першою?
— Тобто?
— На другому поверсі, крім вас, іще три жінки. — Платон для наочності показав три пальці. — Подружжя Мухортових облаштувалося біля мене. Пані Мухортовій зручніше користуватися ближчою туалетною кімнатою. Що вона й зробила. Потім ванну зайняла дружина пана Авакумова. Ми, чоловіки, за замовчуванням пропустили дам поперед себе. Думаю, така сама логіка працює й у вашому крилі.
— Логіка? — Люсі вкотре шморгнула.
— Мужчини пропускають жінок уперед, — мовив Чечель терпляче. — Ви готові підозрювати в крадіжці пана Лаврова?
— Того, котрий лікує психів? Усяке буває…
— Ще раз: ви підозрюєте його чи відкидаєте?
— Відкидаю, — зітхнула молода жінка.
— А також — пань Мухортову й Авакумову.
— Відкидаю. — Рука вчергове потерла ніс, уже машинально.
— Лишаються Ольга Янівна Лаврова і покоївка Надя Ярмолюк. Теоретично зазіхнути на ваш скарб міг хтось із них.
— То дівка. — Тепер Люсі говорила впевнено. — Більше нема кому. Ви мене переконали. Треба розібратися з нею. Переговорите тихо? Бо скандалу все одно не хочу. Навіть якщо сорока-крадійка — лише сільське дівчисько.
Чечель переплів пальці, поворушив, хруснувши кісточками.
— Ви добре шукали?
— Я нічого не шукала! — Люсі ще раз тупнула, нагадуючи дитину, котра затято вимагає цукерку. — Коли я повернулася у ванну, перстня на вмивальні вже не було!
— З цього ви дійшли висновку, що йому приставили ноги?
— А ви якого б висновку дійшли?
Гарикання починало набридати.
— Стійте тут. Нікуди не виходьте, нікому нічого не кажіть. Я постараюся принести ваш скарб хвилин за десять. Чи за п’ятнадцять.
— Дайте дівці ляща. Одного, гарного. Скажете — від мене.
— Від себе додам другого, — пообіцяв Чечель.
На поверсі нікого не було.
Платон причинив двері бібліотеки, про всяк випадок іще й повернувши ключ у замку. Швидко здолав відстань до протилежної ванної. Пощастило: нікого. Приміщення невеличке. Чавунна ванна на вигнутих ніжках у формі лев’ячих лап. Порцелянова вмивальня, подібна до розкритої квітки тюльпана. Дзеркало над нею.
Кімната, яку вже встиг відвідати Платон, обладнана так само.
Розміри ідентичні.
Чечель став навколішки, зазирнув під ванну.
Те, що шукав, валялося в лівому, найдальшому кутку.
Аби дістати, змушений був залізти глибше.
Перш ніж вертатися, Платон перевірив іще один свій здогад.
Задоволено гмикнув, пересвідчившись у власній правоті.
До бібліотеки ступив з виглядом тріумфатора. Та щойно Люсі кинулася до нього — підняв руку з перснем над головою. Молода жінка підстрибнула, цапнула повітря. Чечель відступив, руку не опустив.
— Дай! — вигукнула вона. — Дай!
— Не хочеш спитати, де я це взяв? — Він теж вирішив відмовитися від зайвого вже політесу.
— Дай… — Люсі вже не кричала, сичала.
— Ти тримала свій скарб у руці. У якийсь момент розтиснула. Перстеник впав, ти мимоволі копнула його. Закинула далеко під ванну й не помітила. Згадала, коли виявилося мало.
— Чого — мало?
Чечель про всяк випадок відступив іще далі. Переклав перстень із правої руки в ліву, затиснув двома пальцями. Нігтем правиці піддів бірюзовий камінчик.
Показав Люсі білий порошок у невеличкому отворі під ним.
— Кокаїн.
— Дай! — Тепер викрита скиглила. — Дай…
— Я колишній поліцейський, дорогенька. — Пальці стулили кільце, ледь чутно клацнув малесенький замочок. — По службі безліч разів мав справу з такими, як ти, любителями благородного. Розширені зіниці, постійно чухається ніс, ось такі особливі прикмети. Колечко справді непоказне, щоб ніхто не потягнув. Інші коштовності в тебе напевне є, але не вдягаєш просто так, лиш на вихід у люди.
— Дай… — По щоці пішла сльоза. — Будь ласка, дай.
— Після любощів тобі закортіло підбадьоритися, додати настрою. — Платон не зважав на скиглення. — Підозрюю, ти й зранку причастилася. А ще підозрюю — опікун твій, Михайло Іванович, він же Мішель, не дуже вітає твоє захоплення. Інакше про зникле кільце з кокаїном ти сказала б йому. Нарешті, отут увесь твій запас. До завтра вистачить, ти розрахувала. Аби мала ще десь заховану порцію, не впала б у паніку та істерику.
— Не кажи нікому. — Люсі витерла сльозу, шморгнула. — Я знала, що тут буде нудно. Без порошку справді не підніму настрій. Він дозволяє не зважати на все й на всіх.
— Удома теж нудно?
— Вийти кудись можу тільки з Мішелем.
— Золота клітка. Як порошок дістаєш?
— Приносять. Є люди, домовляюся…
— Ясно. Більше питань не маю. — Чечель покрутив перстеник між пальцями. — Ти приклалася у ванній до порошку. Не помітила, як колечко впало на підлогу. Ногою буцнула машинально. Отямилася в кімнаті. Злякалася: хтось знайшов, таємницю розкриють. Тому прибігла до мене. Цікаво, чому вирішила мені довіритися.
— Бо ти не такий, як усі вони. Я помітила… Відчула… Не знаю, як пояснити.
— Але ж я колишній агент поліції.
— Колишній. Хто порядний — той і колишній.
— Дякую за комплімент. Хоч мою порядність ти значно перебільшуєш.
Платон нарешті простягнув перстень власниці.
Люсі не ховалася, не соромилася: тут же відкрила сховок. Висипала невеличку гірку на стиснутий кулачок, зачинила скарбничку, розрівняла порошок нігтиком, втягнула порцію в ніздрю. Заплющила очі, постояла так трохи. Коли розплющила знову, Чечель побачив перед собою вже зовсім іншу людину.
Дуже спокійну.
Очі блищали, та погляд сповнився гідності й поважності.
— Ви ж збережете мою маленьку таємничку, Платоне Яковичу, — не питала, говорила твердо, упевнено.
— Якщо ви самі її не розкриєте, Людмило…
— Тата звуть Олексієм.
— Людмило Олексіївно, вам треба бути обережною. І з білим порошком, і взагалі — у житті. Якщо опікуну не до вподоби ваше невинне на перший погляд захоплення, краще шукайте іншої розради. Між іншим, так, про всяк випадок: лікар Лавров лікує таких, як ви.
— Неодмінно скористаюся вашою порадою. — Люсі відповіла з підкресленою ввічливістю, навіть трохи блазнюючи. — Треба йти, бо мій, як ви зволите казати, опікун ось-ось прокинеться. Не побачить мене поруч — зажуриться.
Чечелю більше не було що сказати молодій жінці.
Вона ж надягнула перстень із бірюзою на середній палець лівої руки. Затягнула пас на халаті тугіше, бо за час розмови послабився. Уже взялася за ручку дверей — та зупинилася, повернулася.
— Мішель спить, наче ведмідь узимку. Я вимотую його, це йому подобається. Ви й тут вгадали, сищику. Я прийняла ванну після любощів. І мені це так само до душі.
Здмухнула цілунок з долоні.
Залишила бібліотеку.
Розділ 10. Маски
Борода й окуляри.
Ось перше, що кинулося в очі, коли Платон побачив Едвіна Мілкуса. Йому на якусь мить здалося — це бутафорія, елементи машкари. Закортіло навіть порушити всі можливі правила, попросити дозволу поторсати господаря за бороду, аби пересвідчитися — чи справжня. Вона не дуже пасувала до статури худого брюнета в інвалідному візку, робила дуже схожим на котрогось із французьких письменників-романістів. А окуляри в тонкій круглій оправі віддалено нагадували двоколісний велосипед і додавали не солідності, а радше карикатурності.