Носок збирав у жінок маски, аби не заважали при столі. Циліндр управитель прийняв у Платона раніше. Серафима повела далі:
— Якщо прохання взяти їх із собою здивувало чи навіть було неприйнятним, перепрошуємо за певну ексцентрику. І окремо дякуємо за розуміння й прийняття наших невеличких примх на цей вечір. Але мушу пояснити такий хід. Що таке маска? Маска — невідомість, загадка. Вона завжди викликає чимало запитань до особи, яка її вдягнула. Навіть якщо особа відома, знайома й просто цього разу вирішила, скажемо так, пограти чи напустити легкого туману. Проте маска цілком відповідає уявленню про нашу пару, зокрема, присутніх тут. Загадковий мільйонер із-за океану і його молода дружина.
— Дійство, — вставив Авакумов. — Я вас чудово розумію, бо теж звик мислити образно.
— Саме так, Георгію Андріяновичу. Дійство, ви все чудово зрозуміли й належним чином оцінили. Між тим ми, як бачите, прості й відкриті люди. Загадковість… Знаєте, в наш непростий час інакше не привернути до себе увагу в нашому непростому світі. Двадцяте століття, панове, почалося так стрімко й так… — Серафима не одразу промовила це слово, — …страшно, що мимоволі доводиться кидати йому виклики. Приклад — мій чоловік Едвін. — Вона поклала руку Мілкусу на плече. — Пропоную трошки ближче познайомитися з нами, не з бульварних газет, не з чуток. Едвін свого часу емігрував з Німеччини, разом із батьками перетнув океан на кораблі. Америка, новий світ, нові можливості… Так опинився в Каліфорнії, де саме знайшли нафтові родовища. Батькові пощастило стати власником кількох родовищ. Едвін — законний спадкоємець, прийняв із батькових рук справу. Але… Вибух на одному з родовищ, Едвін сам кинувся рятувати людей, балка впала на хребет. — Серафима змахнула ледь помітну сльозинку, швидко опанувала себе. — Так уже десять років. Із різних причин одружитися не встиг. Збирався, проте… Гаразд, не будемо про сумне. Краще про щасливе, як будь-яка різдвяна історія. Ми зустрілися на борту пароплава, і я справді спершу доглядала його. Океан великий. Поки пливли, встигли пізнати одне одного ближче. Обвінчалися.
Мухортов знову не стримався — зааплодував. Цього разу підхопили й інші. Чечель кинув погляд на Люсі — дівчина єдина сховала руки під стіл. Відчула на собі його погляд, підморгнула, показала кінчик язика, скривилася.
— Я справді виросла в цих краях, — повела Серафима далі, коли оплески стихнули. — Десять років тому загинув мій батько. Був мандрівником, ученим, досліджував екзотичні краї. Підхопив там хворобу, проти якої тут нема ліків. Тобто знайти можна, проте час не чекає. По собі тато залишив купу боргів, довелося закладати будинок. Мама служила в гімназії, викладала німецьку, тож вирішили шукати щастя в Європі. Тим більше мама познайомилася з німецьким інженером.
— Пощастило, — вирвалося в Ковалевського.
— Згодна, — кивнула Серафима. — Був одним із тих, хто розвідував тут поклади залізної руди. Та вирішив краще повернутися додому. Адже коли говорити про пощастило — це не до нього. Руду він не знайшов, дурно витратив гроші. Добре, хоч свої. Зате, згодна з вами, в особистому житті пофортунило значно більше. Мене весь час тягнуло повернутися назад.
— Людям, як деревам, не можна без коріння, — філософськи завважив Авакумов. — Пробачте, а звідки ви саме?
— Прошу підняти келихи.
Чечель зрозумів, що господині не хочеться дуже багато розводитися про себе. Людей оцінював передусім як поліцейський, нічого не міг із собою вдіяти. Навчився читати кожного з того, як і що говорить. А особливо — з несказаного. Серафимі Мілкус важко давалася пильна, навіть —погоджувався — хвороблива увага присутніх. Правила пристойності вимагали розказати щось про себе. Образно кажучи, підняти маску. Проте більше, ніж уже сказала, молодій жінці говорити не хотілося ані про себе, ані тим більше — про свого чоловіка.
— Ми ще познайомимося ближче, і я вволю цікавість кожного, — пообіцяла Серафима. — Та я забалакала вас, чоловік уже сердиться. — Вона усміхнулася Мілкусу, який зовсім не гнівався, дивився на присутніх із легкою, навіть трохи блаженною усмішкою. — Хочу від нас обох подякувати кожному за проявлену щедрість. Хай це прозвучить банально, але багаті люди все ж мають ділитися з бідними. Особливо коли йдеться про нещасних дітей. Серед тих, кому допоміг кожен із вас й усі ми разом, напевне є чимало обдарованих, талановитих, перспективних. Звіт про витрати я надрукую в усіх великих газетах.
— Не журіться! — відмахнувся Ковалевський. — Ми вам віримо!
— Саме для того й буде публікація. — Серафима відсалютувала келихом. — Бажаю всім здоров’я, добра, і хай кожному воздасться за справи його!
На цьому урочисту частину господиня закрила.
Застукали по тарілках ножі й виделки.
Частували простими, але смачно зготованими стравами — Параска Ярмолюк виявилася ловкою куховаркою.
Після холодних закусок — ікра на підсмаженому хлібові з маслом, рокфор і камамбер на окремій тарелі, язики із хроном, замерзле аж до хрусту сало, порізане тонкими скибочками, — подали наваристий духмяний борщок. Щойно гості віддали йому належне, у центр стола поставили спершу таріль із запеченою червоною куріпкою, а поруч — таку саму таріль, але вже з добутою Ковалевським зайчатиною. Серж зняв пробу першим, на правах мисливця, і чесно визнав: жоден харківський ресторан, навіть наймодніший, нічим подібним не частував. На той момент він приголубив уже п’яту чарку міцної домашньої горілки. Тож його захват від страви інші розділили, та навряд сприйняли серйозно обіцянки скласти Парасці протекцію в один такий ресторан. Жінка сама від того зашарілася, буркнула: «Та ну вас, барин!» — і швиденько втекла на кухню. Аби повернутися з холодцем, пізніше — з голубцями й тушкованим буряком. Господиня попередила: ще буде морозиво.
Тим часом тон розмови задав Мішель Григоренко.
— Ви справді боїтеся перевертнів? — запитав після третьої, коли компанія вже досить розігрілася й гості освоїлися одне біля одного.
Люсі хіхікнула. Витримала несхвальний погляд Олени Луківни. Простягнула правицю з келихом, куди Носок не забарився додати вина. Ковтнула, знову хіхікнула. Серафима обрала тактику більшості — не зважала на вибрики найбільш ексцентричної гості. Вона навіть не перекладала Мілкусу її репліки, хоч більшість сказаного й почутого тлумачила. Господар мовчки кивав, мало їв, ще менше пив і, схоже, не бачив потреби брати участі в необов’язковій бесіді.
Ця вечеря і взагалі — цей вечір потрібні їй, а не йому.
Нічого дивного.
На пам’яті Чечеля, дружини мільйонерів розчиняються в благодійних справах. То стає їхнім способом життя. Бо решти вони в житті вже досягнули — завдяки чоловікам.
— Ми з Едвіном зібрали тут, маю надію, людей свого кола, — обережно, але впевнено почала Серафима і, коли присутні, крім хіба що Люсі, закивали, пояснила думку: — Можна називати речі своїми іменами. Хтось чув, хтось напевне підозрює. Їхні висновки підтверджую, для решти прямо скажу: оці всі байки про вовкулаків відлякують від Грушівки покупців. Маєток, таким чином, дешевшає з року в рік. Не лише оці стіни, а й земля під ними.
— Задешево купили? — перепитав Авакумов.
— Повірте — майже задурно. Ще трохи — і власники, пани Завадські, могли б доплачувати покупцеві, який бажає позбавити їх прикрої власності. Погана історія, знаєте, не найкращий спадок.
Платон підніс очі на управителя — згадав його не таке вже й давнє попередження.
Носок перехопив погляд. Хоч стояв на віддалі, Чечель помітив: церберу все зрозуміло. Ледь помітно хитнув головою, потім злегка махнув правицею. Чечель зрозумів, прочитав ці знаки. Мовляв, господарі підтримали розмову. Вирішили не переводити в жарт, не змінювати тему. Навіть якби кортіло, інакше не могли: за столом сиділа й накачувалася вином перевдягнена вовчицею гостя. Завів шарманку її супутник, мабуть навмисне. Тож хай хазяї дають собі з цим раду самі. Він, управитель, зробив усе, що міг та мусив.