Платон, теж ледь помітно, знизав плечима.
Справді — хай.
Треба ж чимось себе розважати, коли за вікном уже темно, сніг падає щільніше, вітер підхоплює пухкі сніжинки, жбурляє жменями у вітражі.
— Лише ця причина? — перепитав Лавров.
— Милий мій Семене Миколайовичу, хай вам! — розвернувся до нього Авакумов. — Ділові люди, тим більше — з Америки, не можуть мати інших причин! Заплатити менше за гарний товар — то свята справа. Хіба ні, Сергію Павловичу?
— Істинно так! — Ковалевський приклав долоню до серця. — Та ви, Михайле Івановичу, і самі маєте знати про такі оказії-с. Усе ж гроші заробляєте! Купуєте, продаєте…
— Я, шановний, продаю й купую за справжню ціну, — огризнувся Мішель. — Не занижую штучно вартість своїх машин.
— Та Боже ж мій, ніхто вам того не закидає! — Ковалевський відгородився від нього руками.
— Хочете сказати — діти Завадського все вигадали? — Авакумов підозріло глянув на Григоренка.
— Нічого не хочу сказати! — буркнув Мішель.
— То для чого ці розмови? Може, хтось навмисне підклав Завадським свиню? Точніше, вовка-перевертня?
— Як то — навмисне? — втрутилася Наталя Дмитрівна. — Панове, ви тут або залякуєте всіх проти ночі, або — заплутуєте.
— Або — все одразу! — долучилася Ольга Янівна.
— Панове, панове, прошу заспокоїтися! — Серафима дзенькнула виделкою по краю келиха. — Ми з вами говоримо зовсім про різне. Спробую всіх помирити.
— Ніхто й не сварився, — пробасив Мухортов.
— То фігуральний вислів, — заспокоїла господиня. — Те саме, коли Едвіна іменують Монте-Крісто — вигаданим, сказала б навіть — казковим персонажем.
— Міфічним, — вставив Лавров. — А взагалі мав і досі маю декілька пацієнтів… Зі зрозумілих причин не назву. Уявляють себе оббреханими, зрадженими, причому зрадники — найближчі друзі й кохані. Було б півбіди, аби не ділилися грандіозними планами помсти. Після того, як знайдуть скарб. Одержимі його пошуком, розумієте?
— Ви правильно все пояснили, — погодилася Серафима. — Бачте, панове, я мала рацію — такий лікар, як Семен Миколайович, багато чого ладен розтлумачити. Якщо люди не здатні розумно пояснити природу речей, ці речі наділяють іншою природою. Далекою від реальності. Едвін Мілкус, мільйонер із-за океану. Хто такий? Тим більше — паралізований, молода дружина. Звідки, яким чином, чому? Маєте графа Монте-Крісто. Згодні, мосьпане? — глянула на Лаврова.
— Саме так. — Лікар підтвердив кивком. — Медицина, якою я займаюся, намагається пояснити подібні висновки.
— З казкою про перевертня те саме, — сказала господиня. — В околицях зникають та гинуть дівчата… Не до столу розмова, та все ж ми її почали. Настає момент, коли налякані люди починають вигадувати власну, далеку від реальності версію подій. Далі потрібна персона, яка мусить за все відповісти. Колективний психоз, є таке, Семене Миколайовичу?
— Що далі — то більше буде, — відповів Лавров ствердно.
— Чого б це?! — стрепенувся Мухортов.
— Чекайте! — не дуже чемно перервав його Григоренко, знову до Серафими: — Ви про що зараз, мосьпані?
— Про те, Мішелю, що не ми з Едвіном створили згадану ситуацію. Але так, із вигодою для себе скористалися нею. Нам вона не зашкодила. Натомість забобони й страхи шкодять значно більшій кількості людей. Не завжди примітивних, як ось звичайні селяни.
Саме тепер Параска й Надія прибирали зі столу зайвий брудний посуд. Чечель зазначив: жодна з жінок при цих словах не піднесла очей. Загалом ані мама, ані донька не виказали себе. Не дали приводу відчути: розуміють, про кого тут ідеться.
Панські розмови їх не обходять.
Як і панські забави.
— Нарешті мені все ясно. — Григоренко не стримав позіху, вчасно прикривши рота серветкою. — Ви користаєте з чужих страхів. Для власної вигоди.
— Хіба не так улаштований світ?
Брови Серафими стрибнули вгору. Вона навіть переклала слова Мішеля чоловікові, і Едвін уперше за весь час відповів:
— А хіба більшість людей не чинить так само, herr Григоренко? — Серафима перекладала для тих, хто не розумів німецької. — Коли вже розмова зі святкової стала серйозною, то прошу сказати: у чому тут наша провина? Так, ми знайшли вигідну, дуже дешеву пропозицію. Але не ми вбили власника цього маєтку вісім років тому. Ми поняття про це не мали. Більше того — ми на той час не були знайомі з Серафимою. Я саме вийшов із лікарні — виїхав на візку. — Рука постукала по бильцю. — Злочини має розкривати поліція. Чи були ці злочини розкриті? Ні. Простіше не втручатися. Дати вихід людським страхам. Дати можливість насадити достойну людину на вила. Чи був хтось за це покараний? Звісно, народний гнів — він такий. У його сплеску не винен ніхто. Це приватний випадок, який стосується мене, пані та панове. Але я знаю: в державі, звідки родом моя дружина, правосуддя нема й ніколи не було. За винятком окремих випадків. Коли поліція арештовує п’яного волоцюгу, котрий на очах у десяти свідків зарубав сокирою подібного собі чи власну дружину. Там, де нема закону, люди вірять у перевертнів. Та іншу нечисту силу.
Останні фрази Мілкус промовляв уже в тиші.
Цілковитій, лункій, зовсім не святковій та урочистій.
Розділ 12. Зіпсований обід
Гості, і Чечель теж, вклякнули, прикипіли до стільців.
Жінки дивилися на своїх чоловіків, чоловіки — один на одного. Лиш Мішель — на Серафиму, чий настрій враз поміняли злі слова мужа. Щойно Едвін зупинився, Люсі зареготала, відкинувшись на стільці й шалено плещучи у долоні.
— Заспокойте вже свою дівку! — вибухнув Мухортов.
— Як ви її назвали? — Григоренко рвучко підвівся, з гуркотом відсунувши стілець. — Ще раз — як ви її назвали?!
— Усі, крім вас, почули! — Відставний полковник випростався повільно.
— Федя! — Дружина сильно шарпонула його за рукав мундира. — Федоре Федоровичу!
— Закрийте їй рота! — повторив Мухортов, не чуючи прохань. — Закрийте, бо доведеться її виховати! Треба пояснити, аби дійшло, у якому товаристві ця особа опинилася. І як тут треба поводитися!
— Може, поясните спершу мені? — Мішель вийшов з-за столу.
— Це переходить межі. — Лавров уже теж підводився. — Не думав, що справді буду потрібен тут як лікар-психіатр…
— Аби ти не ліз, жид! — гаркнув Григоренко, втративши над собою контроль.
Хтось не стримав зойку.
Лікар почервонів. Слова застрягли, губи беззвучно ворушилися. Зараз Лавров нагадував викинуту на берег рибину.
— Чоловіки, чому ви сидите?! — істерично зойкнула Ольга Янівна. — Серед нас поліцейський! Пане Чечель!
— Даруйте, але я давно не служу в поліції. Усім присутнім це відомо. — Платон не поворухнувся.
— Я боялася — буде нудно! — реготнула Люсі. — А з вами весело! Ох, як…
— ЦИТЬ!
Григоренко ревонув так різко, що навіть Чечель здригнувся від несподіванки. Ніхто не встиг нічого зробити — коротко махнувши, Мішель шмагнув Люсі долонею по губах. Та скрикнула, схопилася рукою, показала коханцеві кров.
Тепер аплодували стоячи Наталя Мухортова й Олена Авакумова.
Управитель завмер, напевне знаючи: йому єдиному можна ні в що не втручатися.
Платон нарешті встав, обсмикнув поли фрака.
— Мене сюди не кликали шановні господарі, — нагадав тихо, але твердо. — Я людина зайва, і не лише у вашому товаристві. Саме тому не прошу — вимагаю негайно припинити огидну сцену. Так, пане Григоренку, я повторюсь: огидну. У мене дев’ять… — згадав про Носка,— …ні, десять свідків, готових підтвердити: нікому не потрібну розмову про перевертнів почали ви. І спровокували її, не завадивши вашій супутниці вбрати ось такий маскарадний костюм. Вам краще вибачитися, — кинув погляд на приниженого Лаврова, подумав, додав: — Не треба персональних вибачень. З ким вважаєте за потрібне — з’ясуєте чи залагодите стосунки окремо, без свідків. Образили ви все зібрання. А нам пропоную розійтися.
— До ранку ми звідси нікуди не подінемося, — процідив Мішель.