— Я мав на увазі — по своїх кімнатах.
— Мені прикро.
Це промовила Серафима. Господиня стояла, тримаючи чоловіка за плече, а Едвін, своєю чергою, притискав її руку своєю. Коли присутні нарешті згадали, де перебувають, Мілкус знову заговорив сам, дружина тлумачила слово в слово:
— Нам прикро за зіпсований вечір. Ми зовсім не бажали такого повороту подій. Можливо, я дозволив собі зайвого. Припускаю, когось із присутніх зачепив чи взагалі образив. Думаю, піти краще мені. Тим більше без того збирався залишити товариство раніше, недобре почуваюся. Дуже прошу нікуди не йти, помиритися тих, хто посварився, випити мирову, далі почуватися як удома. Тут усе й усі у вашому розпорядженні.
— Нам теж неприємна ця ситуація, — мовив Авакумов. — Маю надію, пані та панове, говорю від загального імені.
— Тільки не від мого!
Люсі труснула кучерями.
Тупнула ніжкою.
Гордо піднесла голову, випнула груди. Не озираючись, пішла на вихід, на ходу прийнявши від Носка свою маску. Григоренко лишився на місці. Трохи подумав, налив з карафки в дві чарки. Одну простягнув Мухортову, другу взяв сам. Обидва дружно випили, після чого відставний полковник коротко потиснув мільйонерові руку.
— Звідси ніяк не поїхати? — поцікавився в управителя.
— Лише двоє коней. Відкриті сани, візника нашого, не для вас. Панські сани, закриті, але везти нема кому.
— Заплачу вашому візникові, як там його…
— Покорний, Тарас. Тільки дарма, пане Григоренку. Нікуди він не поїде зараз. Навіть за всі гроші світу. Бачили, — кивнув на вікно, — що там робиться? Мете, сипле, гуде, дороги не видно. Місцеві заблукають, мосьпане. Собі дорожче.
— А ти? — Мішель уперся.
— Не наймався. Хоч вам, хоч кому.
— Гори воно все…
Григоренко теж пішов на вихід. У дверях зупинився. Став навпроти Носка. Зміряв поглядом, крекнув. Поліз у кишеньку жилетки, вивудив звідти асигнацію. Не дивлячись, скільки там, тицьнув управителю.
— Вина й коньяку. Сам принесеш.
— Просимо пробачення, мосьпане, та не ви мною…
— Мартине Панасовичу, зроби, як просить гість, — озвалася Серафима.
На знак покори управитель кивнув. Аж по тому Григоренко пішов, зачинивши за собою двері. Носок одразу ступив до господаря, взявся за ручки візка, повіз. Серафима рушила була за ними — та зупинилася біля виходу.
— Все ж таки я хазяйка, — сказала, розвернувшись до гостей. — Не подарую собі, поки не виправлю все. Лишуся з гостями. Маю надію, все залагодиться.
Ковалевський прокашлявся, виступив наперед.
— Думаю, мосьпані, мені дозволять говорити від загального імені, — знову прокашлявся. — Ми знаємо одне одного, ви не знаєте жодного з нас. Ми не часто буваємо в спільних компаніях. Ніхто нікому не родич, не сват, не брат. Хоча всі — люди одного кола, жоден не готовий відповідати за поведінку когось із присутніх. Але ми цінуємо ваші зусилля згуртувати достойних громадян Харкова довкола однієї мети — допомоги нужденним. Те, чому ми були свідками, не має повторитися. Візьму на себе сміливість запропонувати вам, Серафимо Марківно, створити наглядову раду вашого благодійного фонду. Чи щось подібне. Не претендую бути там, бо, признаюся, без того справ по горло. Проте така форма дозволить вам збирати в себе чи десь інде більш перевірених, як сказав би шановний пан Лавров — осудних, осіб. Це зробить неможливим подібні ескапади. І зовсім не виключає пана Григоренка з переліку жертводавців. Вам, точніше — знедоленим, потрібні його внески, а не він сам.
— Мудро, — вставив Авакумов. — Пані та панове, до сказаного додати нічого не маю. Сергію Павловичу, браво, ніхто б не пояснив краще.
— Візьму до уваги, — стримано відповіла Серафима. — Поговорю з чоловіком. Не забувайте, панове, я розпорядниця фонду — та без його доброї волі й фонду не буде. Щойно ця добра воля похитнулася.
— Вам удасться все зміцнити, — запевнив Ковалевський.
— Гаразд, прошу повернутися за стіл. — Тон господині став більш світським. — Зараз будуть солодкі пиріжки й кава. Ну, і морозиво, як обіцяла.
— Із задоволенням. — Мухортов узявся за спинку свого стільця. — Але давайте вже розставимо всі крапки в тій розмові.
— Вам ще щось не ясно? — здивувався Авакумов.
— Паскудний Григоренко збив з думки й пантелику. А мені, наприклад, досі цікаво, що хотів донести Семен Миколайович.
— Я? — стрепенувся Лавров, який досі не отямився від словесного ляпаса.
— Ви, — ствердив Мухортов. — Звісно, за скандалом затерлося. Нагадаю, як було. Серафима Марківна назвала ту історію з перевертнем та її трагічними для Завадських наслідками проявами колективного психозу. Апелювала до вас, аби ви це підтвердили. Ви не просто погодилися — натякнули: що далі, то буде більше. Я попросив пояснити, розвинути думку. Григоренко не дав, повернув розмову в інший бік. Тим не менше ваш прогноз мене не те щоб налякав… Насторожив швидше.
— Мене теж, — підняв руку Ковалевський.
— Не приховаю — і мене, — долучився Авакумов.
— Чому ви постійно мовчите, Платоне Яковичу? — поцікавилася Наталя Дмитрівна.
— Здається, я все ж таки дещо сказав сьогодні. — Чечель легко вклонився у бік Мухортової.
— Хіба вам не цікаво, що мав на увазі лікар, котрий має справу з людською психікою? — включилася Олена Луківна.
— Панове, панове, даруйте, — нарешті Лавров увійшов у розмову. — Ви надаєте моїм словам надто великого значення.
— Для вас вони важать не менше. — Мухортов був категоричним. — Інакше б ви не почали говорити. Якби щось таке почули від Григоренка, я б махнув рукою. Тому ляпнути — як масні губи витерти. Коли ж лікар згадує про такі речі — зовсім інший інтерес. Чи ви просто так, аби розмову підтримати?
Нарешті Лавров опанував себе.
— Зовсім ні, пані та панове, на жаль — зовсім ні. Не знаю, чи помічаєте, чи відчуваєте настрої довкола. Страху в людей стає чимдалі більше. Не окремих страхів, особистих. Усі бояться — за дітей, рідних, близьких. Але зараз — тотальний страх. Люди відчувають щось… Що далі від великих міст, то гостріші відчуття. Знаєте… ну… — Він замовк, добираючи слова.— …Знаєте, як звірі відчувають наближення землетрусу. Труситиме не тепер, проте все живе раптом поводиться інакше. Зростає загальна злість, агресія, ніхто вже не годен спокійно стояти поруч із іншим. Передчуття великого лиха. Не те горе, коли спалахує сарай, горить хата, дитина враз помирає від чортзна-звідки взятої хвороби. Досліди лиш починаються, подібні глобальні симптоми ще не описані в трактатах. У нас — так точно. Проте не певен, що їх скоро вдасться описати. Я не заскладно висловлююсь?
— Трошки є, — погодився Мухортов.
— А мені зрозуміло, — вступив Ковалевський. — Не далі як учора балакали про подібне ось із Платоном Яковичем. Не дасть збрехати.
— Не дам, — кивнув Чечель. — Лиш нагадайте, ми багато теревенимо. Зимові вечори довгі.
— Війна, — мовив Серж. — Пишуть про неї, прогнози роблять. Навіть хочуть війни. Переможної для себе, звісно. І справедливої. Когось за щось треба покарати.
— Є такі настрої, — погодився Мухортов.
— Не подобаються мені, — завважила Ольга Лаврова.
— Не дай Бог, — перехрестилася Олена Авакумова.
— У Європі теж про війну говорять, — мовила Серафима. — Але природа страхів трошки інакша. Розплата.
— Тобто? — не зрозумів Платон.
— Двадцяте століття, у якому нам випало жити, почалося бурхливо. Надто бурхливо, — пояснила господиня. — Ніби прогрес у багатьох життєвих сферах. Насправді — порушено чимало звичних порядків. Наслідок — порушення загального порядку речей. Не мої висновки, десь читала. Люди раптом стали жити зручніше. Значить — краще. Розвиток не за законами природи. Навпаки, їх порушують. Тому велика війна сприймається розплатою за все це.
— Дурня́, — гмикнув Авакумов.
— А наглі смерті тутешніх дівчат, віра в перевертня — теж розплата за гріхи. Ось що в людських головах, — підсумував Лавров. — Така сумна аналогія, пані та панове. Хай неоране поле для дослідів. І все ж краще б такого поля не було.