— Оборону?
— Насильницька смерть. — Чечель показав на мертве тіло. — Ніхто не знає, чого й звідки чекати далі. Двоє досвідчених мужчин, військовий та мисливець, стануть у пригоді. Оборона не зайва, повірте. Хоча б тому, що це заспокоїть наших дам. Чого найменше треба зараз, так це паніки. До речі… — Він знову глянув на Серафиму. — Де пані Черниш? — Він навмисне наголосив на слові пані.
— Хто це? — Подив господині був щирим.
— Я теж таких не знаю, — озвався Ковалевський.
— Супутниця пана Григоренка. Її прізвище Черниш, якщо вам цікаво.
— Зовсім не цікаво, — пирхнув Мухортов.
— Але де вона — треба знати. Бо перше питання, яке виникає, — чому тіло знайшов він, — кивок у бік мовчазного збентеженого конюха, — а не особа, яка ділить із Григоренком кімнату й ліжко. Ти торкався тіла, Тарасе?
— Так точно! — Конюх для чогось став струнко, витягнувши руки по швах. — Я вийшов коням дати. Заспав трохи, звиняйте… Мене на кухні пригостили трошки…
— На здоров’я, — перервав Чечель. — Коли це побачив?
— Та вже сіріло. Не маю годинника, та й не треба його. Ми ж по сонцю, по сонцю…
— Що сонце показало? — Платон завжди був нетерплячим, коли опитував свідка. — Година яка, приблизно?
— Перед восьмою.
Чоловіки на снігу й жінка на ґанку завмерли, слухаючи уважно й з цікавістю.
— Снігу багато було?
— Я не побачив пана одразу. Думав, просто собі горбочок намело. Ногою копнув — а там ось таке.
Мороз уже кусав щоки й руки. Платон лишив рукавиці в кімнаті, тож заховав руки в кишені. Прокашлявся, випустивши з рота клуб пари.
— Ви всі бачите — Григоренко вдягнений. Для чогось вийшов на стайню серед ночі. Ми з вами, панове, розійшлися після опівночі. Сиділи внизу і не могли б не побачити, якби він вийшов раніше. Навіть якщо хотів вислизнути непомітно, не через парадні двері, мусив пройти повз дзеркальну залу, у якій ми отаборилися з картами. Висновок простий. Не треба мати досвіду поліцейської роботи, аби зрозуміти: Григоренко залишив свою спальню глупої ночі, коли всі вже спали. Припускаю — не раніше від четвертої години.
— Чому? — спитала Серафима, щільніше закутуючись хусткою.
— З четвертої ночі і десь до шостої ранку в людини найміцніший сон, — пояснив Чечель. — Ось чому з обшуком і арештом поліція приходить найчастіше в такий час. Висмикнута з глибокого сну людина загальмована, зачумлена. У такому стані простіше заскочити зненацька, отже — здобути перевагу. Стосовно справи нинішньої: усі спали так міцно, що не почули Григоренкових маневрів.
— Справді, елементарно, — погодився Мухортов. — За яким хріном його понесло серед ночі, під снігом, на стайню?
— Дізнаємося це — отримаємо чимало відповідей. Серафимо Марківно, може б, ви вже пішли, не стійте на морозі.
— Продовжуйте, Платоне Яковичу, — прохання пролетіло повз її вуха.
— Та, власне, я вже завершую. Михайло Григоренко з якоїсь причини вийшов надвір і подався до стайні, де й знайшов свою смерть. Її час допомогла встановити нічна заметіль. Труп пролежав під снігом близько трьох годин, поки на нього не наткнувся Тарас, цілком природно злякався, перевернув тіло лицем угору. Він же долі лежав, Тарасе?
— Точно так, — підтвердив конюх.
— Далі Покорний будить управителя. Носок вибігає, бачить, що сталося, спішить до хазяйки. Наскільки розумію, найпершими з гостей сюди наспіли ви і ви, — кивнув по черзі на Мухортова й Ковалевського. — Звідси два дуже важливі, сказав би навіть, ключові питання. Перше: чому ви впевнені, що його загриз вовк, Федоре Федоровичу? І друге: де весь цей час була Люсі й чому не підняла тривогу раніше?
Присутні перезирнулися.
— Щодо вовків — на горло його гляньте, — повів Мухортов. — Пошматоване, не інакше зубами.
— Але звіриних слідів не бачили?
— Замело ж кругом.
— Логічно. Я нарешті роздивлюсь місце пригоди. — Чечель витягнув руки з кишені. — Сергію Павловичу, будьте біля мене, та не підходьте ближче. — Платон звично керував. — Федоре Федоровичу, з дозволу господарів візьміть рушницю. Хай буде біля вас. Серафимо Марківно, спробуйте заспокоїти гостей. Хай лишаються кожен у себе. І візьміть на себе труд, постукайте до пані Черниш. Також дайте своєму управителю розпорядження, аби тіло забрали й поклали в холодне місце, щойно я закінчу огляд.
Господиня згідно кивнула, зникла в будинку.
— А ви хвацько даєте тут лад, — гмикнув Мухортов.
По тому поспішив за Серафимою. Конюх, не отримавши жодного наказу, лишився, де стояв. Ковалевський струсив із вус легкий шар інію, поправив кудлату шапку.
— Я бачив вовчі сліди в лісі.
— Нічого дивного. Вовки мають жити в лісі. — Чечель потер ледь примерзлий кінчик носа.
— Ще й учорашня розмова про перевертнів. — Серж сплюнув. — Не дивно, чому Федорові таке зірвалося з язика.
Платон промовчав.
Нарешті ступив до мерця впритул.
Нагнувся, потім присів. Далі — став навколішки. Поклав правицю на залите кров’ю підборіддя. Повернув мертву голову, уважно вивчаючи рану. Горло справді перетворилося на криваве місиво. Тож Платон, не маючи іншого виходу, черпнув снігу, обережно стер ним примерзлу кров, відкриваючи уражене місце.
Розпанахали.
Але рвали не зубами, не помітив характерних слідів.
Горло навскоси й глибоко розірвали чимось гострим.
Зазубреним лезом.
Або — пазурами.
— Заберіть мене звідси! Ні! Не хочу, заберіть!
Люсі, розкуйовджена після глибокого сну, качалася по ліжку в самій сорочці й не зважала на присутність чужого чоловіка. Разом із Чечелем і Серафимою до неї в спальню подався Лавров на правах медика. Та коли дівчина все зрозуміла й впала в істерику, Платон попросив лікаря вийти, пообіцявши гукнути при потребі.
— У мене є заспокійливе, — нагадав Лавров уже в дверях. — Професійна звичка, завжди маю при собі саквояж.
— А ви казали, лікар не знадобиться, — мовив Чечель до Серафими.
— Краще б не знадобився, — процідила вона, знову спробувала взяти Люсі за плече, і та знову вдарила господиню по руці.
— Можна й вас попросити почекати за дверима?
— Як завгодно, — пирхнула Серафима.
Платон зрозумів: із нею тепер буде найважче. Будь-яка хазяйка, а тим більше — дружина мільйонера, неохоче дозволить командувати у своєму домі гостеві. Особливо випадковому, адже Чечель запрошеним не був.
Щойно їх лишили сам на сам, Люсі опанувала себе. Залізла під ковдру, натягнула до підборіддя. Забилася в куток ліжка, зиркала звідти зацькованим поглядом.
— Твій благодійник мертвий, — повторив Чечель рівним голосом.
— Чула вже, — огризнулася Люсі. — Треба вшиватися звідси. Зроби щось, Чечель, не лишай мене.
— Навряд хтось із пань та панів захоче лишатися тут довго. Щоправда, не уявляю, як скоро сюди дістануться візники з Грушівки. Там таке намело — коні й сани застрягнуть. Снігу по коліна, десь навіть по пояс.
— Мов на острові безлюдному, — буркнула вона.
— Залюдненому, — уточнив Платон. — Ти мені інше скажи: де твій знаменитий перстень?
— Для чого…
— Цить! — Чечель підніс голос, змусив Люсі принишкнути, далі повів уже спокійніше. — Двері вашої спальні не були зачинені зсередини. Серафима постукала — нуль. Я штовхнув їх, ми зайшли. Ти лежала, вважай, без пам’яті. Інші думають, ти міцно спала. Вони ж не знають про перстеник із секретом. Дай. — Він простягнув розгорнуту руку.
— Усе вони знають.
— Тобто?
— Ну, хтось із цієї шляхетної компанії — напевне. — Люсі звично потерла носика. — Колечко он там, на столику. Тільки нема нічого всередині. Я після вчорашньої милої вечері впоралася із залишками. Мішель слова не сказав. Йому товариство до чортиків остобридло, накачав себе коньяком. Усе хотів їхати геть, казав, що домовиться з кучером. Коли ви всі вгамуєтеся.