Чечель напружився.
— Стоп-стоп. Звідси докладніше. Григоренко зібрався їхати таємно? Домовитися міг хіба з кучером, навряд сам запряг би сани й сів на передок. А Покорний словом не обмовився…
— Щось із того, що ти зараз плетеш, має значення?
— Має. Тепер ясно, чого Григоренко поперся серед ночі на стайню. Не розумію лиш, чому не розтуркав тебе. Хоча, бачу, ти ширяла в паралельних незвіданих світах, — торкнув себе за носа. — Невже вистачило?
— Ти погано мене чуєш, — різко відповіла Люсі. — Я прийшла до тями, подалася до ванної. Мішель похропував у кріслі, навіть роздягнутися не мав сили. Коли повернулася, побачила під нашими дверима он те. На столі глянь.
Справді, на круглому туалетному столику поруч зі знайомим уже Платонові перснем примостилася маленька кругла коробочка. Чечель обережно, двома пальцями взяв її. Цупкий картон, із таких роблять дешеві пудрениці. Під кришкою побачив залишки білого порошку.
— Те, про що ти подумав, — кинула Люсі зі свого кутка.
Платон зібрав мізинцем рештки.
Торкнувся кінчиком язика, сплюнув.
— Хтось із поважних людей пригостив мене благородним. Підкинув під двері. Знав, коли я вийшла. Значить, стежив. Чечель, комусь, крім Мішеля й тебе, дуже добре відома моя маленька слабкість. — І раптом знову зірвалася на крик. — Та забери мене вже звідси!!! Не витримаю!!! Треба мені ще, розумієш!!! Треба!!!
Думками Чечель уже був далеко від цієї кімнати.
— Зараз лікар Лавров тебе штрикне, — мовив так спокійно, як зміг. — Має при собі препарати, які напевне тебе заспокоять. Його пацієнти — психи.
— Я не психічка!!!
— Тихо! — Платон сам від себе не чекав, що зірветься й так гаркне. — Тихо мені тут! У його препаратах напевне є морфін! Тобі стане легше, поспиш трошки! Не бійся, тебе ніхто тут не лишить, як усі почнуть вибиратися. — Далі заговорив уже спокійніше: — Навпаки, Людмило Олексіївно. Ти перша, кого товариство хоче чимшвидше позбутися.
Вона ще щільніше загорнулася в ковдру, нявкнула:
— Чечелю, ти ж не кинеш мене? Ти допоміг мені вчора, врятуй сьогодні. Я ж сама лишилася. Не дай їм мене з’їсти.
— Ніхто тебе не їстиме, якщо поводитимешся добре.
— Буду слухняною. Дуже слухняною!
— Побачимо.
Платон обсмикнув піджак, відчинив двері.
— Семене Миколайовичу, пацієнтка чекає.
Розділ 14. Сніговий полон
Усі зібралися в дзеркальній залі.
На цей час жінки й чоловіки привели себе до ладу, але паніки не приховував ніхто. Додала її зникла електрика — нічна негода обірвала дроти. Зупинилися помпа й паровий котел. Воду тепер можна було гріти лише у виварках на плиті, а до вітру довелося тупцяти за будинок, до саду. Конюх Покорний розчистив туди широку стежку найперше. Та легше від того не стало, бо мороз не зменшився й звичні до комфорту жінки вже нарікали.
Чечель навчився розрізняти стани людської душі. Не обов’язково притискатися до чоловіка, як Олена Авакумова. Не конче тремтіти й не знаходити собі місця, як Ольга Лаврова. Можна вклякнути на стільці, як Наталя Мухортова. Або вчепитися руками в ручки інвалідного крісла, як Едвін Мілкус. З усього товариства відносний спокій вдавалося зберігати хіба Серафимі. А Мухортов, уже озброєний хазяйською рушницею, нагадував незворушного лицаря.
Щойно Платон переступив поріг, на нього глянули шість пар очей. Від нього помітно, відчутно чекали пояснень та подальших інструкцій. Чечель не поспішав, бо ще не вирішив, чи треба ділитися здогадами й першими висновками з усіма. Серед присутніх, імовірно, був той, хто знав таємницю Люсі й вивів її з ладу, аби виманити Григоренка серед ночі надвір. Її зізнання не лишало інших варіантів розвитку подій.
Пошматоване горло жертви треба якось пояснити.
До чого тут вовки, прости, Господи…
— Я прошу дочекатися, поки до нас долучиться лікар Лавров, — мовив Чечель. — Пане полковнику, зробить милість, гукніть із вулиці Сержа.
Та Ковалевський, мовби почув, — ввалився сам, навіть не потрудився збити сніг із підошов. Потупцяв біля дверей, там же примостив «зауер», кожушок недбало кинув на спинку вільного стільця, туди ж полетіла шапка. Заговорив, звертаючись водночас до всіх і ні до кого, говорячи до дзеркала:
— Кепські справи, да-с. Я обійшов там кругом. Конюх розчистив сніг у дворі, як міг. Але, пані та панове, за огорожею й далі такого намело — солдатську роту треба, аби все розкидати.
— Де я вам солдатів візьму, — буркнув Мухортов. — Хіба самим за лопати братися.
— Я б не погребував, чого ж, — зізнався Серж. — Аби лопати були на хазяйстві для кожного чоловіка.
— У нас справді нема стільки лопат, — озвалася Серафима, перекладаючи Едвіну все почуте й у відповідь одержуючи лише стримані кивки. — Мені прикро, пані та панове. Ми справді не готувалися до стихії.
— Жодного стихійного лиха, мосьпані, — подав голос Авакумов. — Звичайний снігопад.
— Не зовсім звичайний, — втрутилася Олена Луківна. — Не пригадую такого, давненько не було.
— Чому ж, роки два тому, саме під новий рік, — нагадала Наталя Дмитрівна. — Ми були в маєтку Світлякових, пам’ятаєш, Федоре Федоровичу?
— То під Богодуховом. У інший бік, — відмахнувся полковник.
— Господи, яка різниця! — вигукнула Ольга Янівна. — Ми збиралися нині зранку їхати назад, подякувавши господарям за гостинність! Хіба щось міняється? Я не хочу, аби мене теж загризли дикі звірі!
— Так, нічого не міняється! — підхопила Авакумова. — До вас жодної претензії, Серафимо Марківно! Тільки Григоренко міг так учинити з усіма нами! Від нього нічого доброго ніколи чекати не треба! Пробачте, що так про покійника! — Вона швидко перехрестилася. — Коли по нас приїдуть?
— Хіба ви не чули Сергія Павловича? — здивовано поцікавився Платон.
З’явився Лавров, кивнув Чечелю, поквапився до дружини. Ольга Янівна пригорнулася до його грудей, лікар стиснув її плечі.
— Що? — спитала Серафима.
— Якийсь час спатиме, — коротко мовив Лавров.
— Ми ще маємо тягатися з цією дамою напівсвіту! — простогнала Авакумова. — Я ж кажу, від Григоренка нічого доброго нема. Ані від живого, ані від мертвого!
— Ніхто ні з ким не буде тягатися, — відповів Чечель. — Проте, мосьпані, дозвольте вас засмутити. Ані особа, яку ви згадали всує, ані жоден із нас найближчим часом звідси не вибереться. Образно кажучи, ми з вами опинилися в сніговому полоні.
— Ви серйозно? — підозріло спитав Авакумов.
— Він серйозно! — відрубав Ковалевський. — Прошу вас вийти назовні, Георгію Андріяновичу, і переконатися самому!
— Але візники мають бути тут нині зранку! — Олена Луківна тупнула ногою. — Їм дано таке розпорядження! Серафимо Марківно!
— Так, пані Авакумова, — ствердно кивнула господиня, цього разу не завдаючи собі клопоту перекладати для чоловікових вух. — Мені прикро, що події розгортаються так трагічно. Проте навіть якби пан Григоренко не… — вона взяла коротку паузу, добираючи потрібне слово,— …не загинув, вам би всім довелося довго чекати на візників. І лишитися в гостях іще на ніч. Зустріти новий рік. — Усмішка вийшла сумною.
— Що вона говорить? — Авакумова глянула на чоловіка. — Слухайте, що тут узагалі відбувається? Чому ми не можемо їхати звідси?
— Тобі пояснили, — вицідив Георгій Андріянович. — Мене не влаштовує й не втішає таке пояснення. Проте, на жаль, ситуація саме така, як описала пані Мілкус.
— Дозвольте додати дещо від себе. — Платон виступив трошки наперед, знову опинившись у центрі загальної уваги. — Мені вдалося провести невеличке розслідування…
— Сищик, — буркнув Авакумов.
— Маєте щось проти, мосьпане? — Ковалевський звузив очі. — Я, до вашого відома, у талантах Платона Яковича пересвідчився особисто.
— На здоров’я, — відбив винокур. — Тепер аби знати, як його таланти допоможуть розтопити снігові кучугури.
— Ніяк. — Чечель відповів із підкресленою ввічливістю. — Але дозвольте закінчити, панове. Отже, ми всі вчора були не лише свідками, а й учасниками, гм, не дуже приємної сцени. Як наслідок, пан Григоренко зажадав негайно забратися з гостей. Спроба не закінчилася нічим, хоч він обіцяв Покорному щедро заплатити. Сани тут одні, ось лиш візник не захотів їхати в ніч та хурделицю. Мудро вчинив, між іншим. Проте Григоренко від наміру не відступив. Згодом таки домовився з кимось із челяді. Гадати особливо нема де. Вибір кандидатур невеликий, Носок або той-таки Покорний. Можна було б навіть припустити: позолотив ручку управителю, а люб’язний Мартин Панасович тихенько закерував вашим Тарасом.