Квокчучи так, Ярмолючка рачкувала до нього. Платон спершу ступив назад, потім — відскочив. Не вистачало, аби куховарка почала цілувати йому черевики. Бо, здавалося, до того йшло.
— Параско, лиши пана Чечеля! — гримнув Носок, але не зупиняв її. — Роби своє діло! За це тобі гроші платять, дурна бабо!
— Які гроші?! — Жінка далі квилила, не озираючись на управителя, уже рачкувала сходами ґанку. — Не треба мені грошей на тому світі! Я відроблю! Я відпрацюю, я все вмію! Але не тримайте її тут, пустіть Христа ради!
— Що відбувається? — Платон дозволив собі гримнути на Носка.
— Не сліпа я, не глуха! — правила своє Ярмолючка. — Чую й бачу, паночку, що вас тут поважають і слухають! Скажіть йому, хай її пустить, скажіть!
— Хто де кого тримає? — Чечель остаточно розгубився. — Хто кого куди повинен пустити?
— Вона клянчить, аби її Надька їхала в Грушівку разом із ним. — Управитель кивнув на Тараса, котрий уже примостився на передку. — Боїться перевертня. Тьху, народ у нас! — Носок сплюнув собі під ноги.
— Не за себе боюся! Надя хай би їхала звідси! — голосила куховарка. — Не треба їй тут бути! Забули хіба — вовкулака по молоденьких дівчаток приходить!
— Пан Григоренко — не дівчина, — нагадав Чечель. — І не молоденький зовсім.
— Перевертень не по нього приходив! Нещасний пан йому на дорозі трапився!
Про таку версію Платон ще не думав.
Він узагалі не припускав втручання чогось надприродного.
Мав на те всі підстави.
— Чому дівчина не може їхати додому? — поцікавився натомість.
— Тут не буде кому обслуговувати стількох гостей, — відрубав Носок. — Ви ж самі знаєте — електрику пошкоджено. Даруйте на слові, та за па`нями ж тепер виносити треба! Хазяї до такого не готувалися! Даруйте на слові, не буде в нас стільки горщиків! Відра доведеться роздавати по кімнатах! Серафима Марківна з паном вошкатися звикла. Інші пани ще якось дадуть собі раду до завтра. Я теж упораюсь, чого там, ми люди прості. Але ж, пане Чечелю, коло жінок ради не дам! Не по чину! Та й не дозволить мені ніхто.
— Я все зроблю! — лементувала Ярмолючка. — Ніхто не пожаліється! Усі па`ні будуть задоволені мною! Нагодую, напрасую, води нагрію, принесу й винесу! Хай тільки Надька їде звідси від гріха!
Чечель зітхнув, переступив із ноги на ногу.
— Встань, не валяйся, — кинув куховарці, навіть нахилився, допоміг, іще й обтрусив від снігу. — Мартине, хто має владу дозволити дівчині їхати з Тарасом?
— Челядь на мені, — повів плечима Носок. — Я мушу лиш сказати хазяйці. Вона навряд дозволить…
— Беру розмову на себе, — заспокоїв Чечель. — А Надя хай бігом збирається. Справді, нема чого їй тут робити. Якщо Параска обіцяє…
— Клянуся! — Куховарка знову хотіла впасти в ноги, та Платон вчасно зупинив. — Богом клянуся! Молитиму за вас, Платоне Яковичу! Товсту свічку в церкві поставлю!
— Краще принесіть одну таку мені в бібліотеку.
Жінка розвернулася, побігла за ріг — прислуга заходила до маєтку через задні двері.
— Глядіть, ви обіцяли. — Носку рішення явно не подобалося.
— Я тримаю слово. А якщо дівчина поїде з Тарасом — навіть краще. На два голоси розкажуть, що тут коїться. Може, староста грушівський швидше почухається.
Мороз уже пробрав до нутрощів — Платон стояв у самому піджаку.
Повернувся всередину.
Нікого з мешканців не побачив — але навіть якби хтось зволив спуститися до передпокою чи дзеркальної зали, навряд від того щезнуло б відчуття лункої порожнечі. Пишний, сяючий після дбайливого відновлення маєток ще вчора під вечір втратив трошки святковості. Нині ж його поглинула атмосфера не тривоги — справжнього страху, до якого підмішали безвихідь.
Похмуро.
Чечель уже ступив до сходів, аби йти нагору, як назустріч з коридору першого поверху не вийшла — випливла Серафима. Вона встигла перебратися в іншу сукню, але ця теж виглядала буденною, домашньою: проста темно-синя спідниця, біла блуза, пасок не дуже перетягував талію.
— Я шукала вас, — сказала господиня. — Тобто ми з чоловіком маємо до вас розмову.
Чомусь Платон не здивувався.
Мілкус прийняв його в домашньому халаті.
Просторий, мішкуватий, з вигляду важкий, він закривав мільйонера від плечей до ніг. Укупі з бородою та круглими затемненими окулярами господар виглядав у халаті ще комічнішим. Аби художник зі вдачею шкідника взявся малювати його, то зобразив би сидячого незграбного добродія, чия голова стирчить над широким коміром, а ноги витикаються з-під поли. Загальне враження було б таким, мовби як голову, так і ноги абияк притулили з обох боків закутаного тулуба. Едвінові Мілкусу було лише сорок два, проте халат і крісло додавали йому щонайменше десять зайвих років.
Серафима підкотила чоловіка ближче до каміна. Підкинула кілька товстих полінець, трошки потримала долоні над вогнем. Затим поставила стілець так, аби гість опинився між господарями, жестом запросила сідати. Не питаючи, налила й подала ром у круглому келиху.
— Дякую, та відмовлюся.
— Чому? — Брови господині здивовано стрибнули вгору.
— У нашій ситуації комусь треба зберігати тверезий розум. Щось мені підказує, ваші гості до ранку спорожнять запаси винних підвалів.
— Тут нема винних підвалів, — відповіла Серафима, все ще тримаючи келих, переклала сказане, потім — слова Едвіна. — Чоловік виправляє, мовляв, є. Один підвал. Та ми ще не подбали про винну колекцію.
— Я образно висловився.
— Ми розуміємо.
— Мав на увазі: знервовані гості спустошать запаси, зроблені вами до свята.
— Ясно, — повторила Серафима, цього разу не перекладаючи. — Дуже сподіваюся на це.
— Навіть так?
— Допоможе пережити наступну добу. І не згадуйте про свято. Добре хоч, що сьогодні — останній день року, у якому є цифра «тринадцять». Едвін забобонний, як більшість людей, котрим дивом удалося вижити в катастрофах. Тож вірить — усе погане вже завтра лишиться в минулому. І не згадуйте про свято. Не буде його, хіба не зрозуміло?
— Згоден. У мене до вас теж була невеличка розмова…
— Про ту покоївку, перелякану сільську дівчину? Ніхто не тримає, хай справді забирається звідси. Я б, чесно кажучи, відпустила також її матінку. Разом із управителем. Проте не хочу лишати всіх нас без робочих рук та бодай якоїсь обслуги.
— Мудро.
— Але не про переляканих пейзан мова. — Серафима простягнула келих Едвіну, сіла. — Пане Чечель, зараз розмова до вас.
Вона глянула на чоловіка.
Той пригубив напій, зручніше примостив келих у долоні. Заговорив розмірено, впевнено, кидав короткі фрази. Чекав, поки жінка перекладе, а гість — осмислить.
— Так склалося, пане Чечель, що Серафима спілкується з усіма частіше. Я не маю такої змоги. Не надто страждаю, бо від природи не звик багато й пусто балакати. А мій нинішній стан відбиває останнє бажання часто з’являтися на людях. Тим не менше я розумію й поважаю бажання Серафими вести публічне життя. Настільки активне, наскільки вона може нам дозволити. Це дуже важливо для моєї справи, яка після укладення союзу стала нашою спільною. Позитивний розголос працює лише на плюс. Спитаєте, для чого така передмова? Відповім: Серафима — мої очі та вуха. Зокрема й зараз, коли виникла прикра, несподівана, критична, сказати навіть — трагічна ситуація. Таким чином, мої очі та вуха почули й побачили дещо, з чим я цілковито згоден. Ви, пане Чечель, не вірите у нічний напад вовків. Це так?
Очі Мілкуса свердлили Платона крізь круглі скельця окулярів.
— Саме так. — Він обмежився короткою відповіддю.
— Я не любитель бульварних романів, — повів далі мільйонер. — Скажу більше: Серафима вмовила мене стати покровителем мистецтв, а я, відверто кажучи, від усього такого далекий. Книжки, театр, тепер ось нова мода — фільми… Не моє. Люди творять вигаданий світ, чим роблять ведмежу послугу. Світ жорстокий, світ брудний, світ цинічний. Нат Пінкертон викриває злочинців у світі ілюзорному. Реальне життя підкидає незаконно засуджених. Америка має зараз великі гроші, що означає — великі хабарі шерифам, продажних прокурорів, куплені суди. Старий світ, пане Чечель, недалеко пішов від Нового. Проте на вас більшість наших гостей реагує дивно. Ми — новачки. Серафима тутешня, проте десять років не була в рідних пенатах. Я тим більше нічого й нікого тут не знаю. Виглядає, ви знаменитість.