До потрібної кімнати не дійшов.
Зупинився поруч, постукав Лаврову. Зсередини не реагували, стукнув знову. Тепер почувся шерех, обережні кроки, сторожке:
— Хто?
— Чечель.
— Чого вам треба?
— Балакати не через двері.
Подіяло, клацнув замок, прочинилося. Вогник свічки висвітив в утвореній щілині насторожене лице психіатра.
— Чим зобов’язаний?
— Мені — жодним чином. Маєте поруч пацієнтку.
— З нею щось не так?
— Треба глянути. Хіба клятва Гіппократа не зобов’язує дбати про хворих?
— Та дівуля — не моя пацієнтка.
— Наразі — ваша, Семене Миколайовичу. Ви взяли на себе відповідальність за неї. Коли загнали в нестяму, аби привести до тями.
— Мої здібності тут переоцінюють, — процідив Лавров, говорячи не так до Платона, як до дружини, котра тихо сиділа десь углибині спальні. — Насправді я лише виконую прохання господарів, маючи велику повагу до пані Мілкус особисто. Може, ви не знаєте… Вони зробили пожертву нашій лікарні. Досить щедру як на нинішній час.
— Не знав, бо воно мені так треба… Чули ж уже, я — перекотиполе чи щось такого. Харківські справи, котрі не входять до сфери інтересів моїх ділових партнерів, не переймають і мене. Звучить грубо, згодні?
— Маєте право на будь-які думки. Ви дивна особа, Платоне Яковичу.
— Дивна?
— У нинішній час і у вашому становищі отримали дивний привілей — думати й чинити незалежно. Не зважати ні на кого й ні на що.
— За це розплачуюся фактичним статусом бездомного волоцюги.
— Усім би волоцюгам ваш статус, пане Чечель. — Лікар заговорив упевненіше. — Ви ж не для таких розмов постукали в двері.
— Люсі, — нагадав Платон. — Людмила Черниш у миру.
— Що з нею знову?
— Ви повинні мені сказати. Може, все ж вийдете?
— Момент.
Двері причинилися, та ненадовго — Лавров виринув з кімнати, накинувши піджак і прихопивши лікарський саквояж.
— Чого ми хочемо? — запитав діловито.
— Ми з вами вже знаємо, що Люсі сидить на кокаїні. Підозрюю, ви ощасливили цією новиною свою дражайшу Ольгу Янівну.
— Я мусив мовчати?
— Ради Бога, оголосіть усьому зібранню, — відмахнувся Платон. — Ставлення до дівчини від того не поміняється в іще гірший бік. Певен, Люсі кожен, і Мілкуси теж, відучора приписав значно гірші риси, ніж кокаїнізм. Мене цікавить, точніше, турбує суто медичний аспект.
— А ще ясніше?
— Її колотило зранку, пане лікарю, — нагадав Чечель. — Ви зробили потрібний укол, аби полегшити стан та заразом убезпечити від її вибриків товариство. Бодай на якийсь час. Але зараз дія ваших ліків напевне закінчується. Люсі знову біситиметься. З огляду на сумні обставини, у яких опинилися ми всі, таке видовище найменш потрібне.
— Тобто ви хочете, аби я зробив їй іще один укол?
— Найперше — перевіримо її загальний стан. Зізнаюся, пане Лавров, мені треба дещо в неї запитати. Хочу розуміти, наскільки можливе спілкування, наскільки адекватними будуть відповіді.
Тонке полум’я висвітило криву посмішку лікаря.
— Ви — сищик, Платоне Яковичу.
— Тут я гість.
— Ви сищик. — Лавров мовби не почув. — Дівка потрібна вам для допиту. Ви мало схожі на того, хто просто так, із доброго дива, візьме на себе труд опікуватися звичайною шльондрою.
— Ну, ви надто радикально оцінюєте цю молоду особу.
— Хочете сказати, що справжні шльондри — у борделях, на вулицях і проспектах та мають жовті білети замість пачпортів? Ви ж чудово знаєте — це не так. Утриманки, такі ось дами напівсвіту, від повій відрізняються хіба місцем проживання. І гардеробом. Більше скажу. — Лікар ступив ближче, раптом заговорив тихіше, з присвистом, від нього ледь відгонило лікером. — Жінки, котрі щодня продають себе в лупанарах, кімнатах дешевих готелів чи на верхніх поверхах трактирів, не мають ілюзій. Тому психіка їхня більш стійка, ніж у баришень. — Кивок на сусідні двері. — Моя практика знає приклади божевіль, у які важко повірити. Або — божевілля, купленого за гроші.
Чечель труснув головою, кліпнув.
— Ви про що зараз?
— Люсі, чи як там її піп охрестив, пощастило. Аби не пристрасть до чарівних порошків, я б навіть радів за її майбутнє. Навряд вилікується. Хіба знайде благодійника, котрий візьме на себе витрати на лікування. Покотиться вниз, якщо сама за розум не візьметься. Але точно не скнітиме в божевільні, як одна з пасій пана Григоренка.
Усе довкруж Платона раптом перестало існувати. Він напружився, перетворився на слух. Боявся пропустити тепер жодне слово й збити Лаврова з думки.
— Можете з цього місця детально?
— Знав, чим зачепити. — Лікарю подобалося відчувати себе господарем розмови. — Пан Григоренко ласий до таких ось дівчаток. Декого, за чутками, справді знаходить у борделях. Не тих, що на Благовіщенській та в інших злачних місцях. Забирає, благодійник, із багатих вишуканих салонів. Невідомо, на що пасії розраховують. Але цієї весни одна, та, що напевне була перед Люсі, міцно сіла Михайлові світ Івановичу на шию. Бо інакше, ніж запроторити її до нас на Сабурову дачу, позбавитися такої гирі не придумав як.
— Чекайте… — Чечель не хотів відпускати думку. — Михайло Григоренко навмисне помістив попередницю Людмили в божевільню?
— Саме тоді я з ним тісно познайомився, — кивнув Лавров. — Не скажу, що мав від того велику приємність. Він без задньої думки, без політесів, наче так треба, поклав переді мною пачку асигнацій. Навзаєм хотів діагнозу для набридлої наложниці. Готовий був оплатити окрему палату й утримання.
— Довічне? — вирвалося в Платона.
— Рік. Чи два. Стільки, скільки треба, аби молода дама справді перетворилася на божевільну.
— Ви зводите людей з розуму замість лікувати?
— Хай вам, пане Чечель. — Лікар торкнувся його плеча. — Зважте, що здорова людина серед слабих на розум рано чи пізно міняється на гірше. Навіть якщо не застосовувати до неї терапії. Півбіди. Біда в іншому: всякий, хто одного разу виходить із нашої чи такої самої богадільні, уже довічно матиме погану репутацію. Григоренко саме це і мав на увазі. Якщо дівча не заспокоять роки перебування в божевільні, усі її претензії до нього чи хоч до кого легко списати на хворий розум. Якось так.
— І ви…
— Я не взяв грошей, пане Чечель, — відрізав Лавров. — Я відмовив йому в досить різкій формі. Тоді вперше почув від нього, де саме не місце жидам. — Лікарю легко далося це слово. — І де саме мені і таким, як я, місце.
— Григоренку вдалося?
— Не вийшло зі мною — домовився з іншим. Я ж на Сабуровій дачі не начальство. З тих самих причин, до речі. Є люди, чий статус у нашій державі справді визначається походженням.
— Чим усе скінчилося?
— Дівчина повісилася через півроку.
Прозвучало просто, буденно, і Платон зовсім не здивувався.
— Григоренку зійшло з рук?
— А хто винен у самогубстві пацієнтів божевільні? — парирував Лавров. — Він дав трошки грошей на труну. Ще трошки пожертвував. За тиждень забулося.
— Ви не забули.
— Тому й тішуся, хоч як би прозвучало. Не зі смерті Григоренка. Того вища кара все ж дістала. Втішений, що Люсі… тобто… Людмилу минула чаша сія. Маю підозру, Мішелю стало до вподоби відправляти набридлих пасій у компанію до божевільних.
— Поясните їй, як оклигає?
— Не хочу. Повторюся: щойно ми завтра, дасть Бог, заберемося звідси, стан та подальша доля цієї молодої особи мене не перейматиме. До речі, ви ж мене заради неї смикнули. Маєте інтерес?
— Пояснив який. Наші інтереси тут збігаються. Хочу, аби протрималася до завтра. І якщо знову треба вашої допомоги — прошу надати. І так, є кілька запитань до неї.
— А без мене не можете спитати?
— Без вас не дізнаюся про стан хворої. Людочка Черниш — хвора, пане лікарю. Кокаїнізм — таки хвороба.
Двері не зачиняли, ключик стирчав ізсередини.
Щойно переступили поріг, углибині кімнати майнула темна тінь. Платон підняв руку зі свічником вище, виставив уперед. Стало трохи краще видно. Люсі сиділа в самій сорочці, не дбаючи прикрити груди й плечі. Дівчина крутила головою, мов сова, не вповні усвідомлюючи, яка тепер година і що з нею відбувається. Чоловіки наблизилися. Першим її поривом було сахнутися, навіть рвучко посунулася до краю розкуйовдженого ліжка. Та враз завмерла, витягнула шию, придивилася, хіхікнула.