— Рятівники. Благодійники. Ви мені снитеся чи знову Бог послав?
— Бог послав. — Чечель обійшов ліжко, поставив свічник на туалетний столик. — Як ви тут?
— Ріже… — Люсі затулила очі зігнутою в лікоть правицею. — Заберіть.
Платон підпалив від своєї свічки іншу, завбачливо принесену в кімнату.
— Ріже, кажу! — Дівчина відсунулася на протилежний край.
— Посидьте спокійно хоча б хвилину, — кинув роздратовано Лавров.
— Якщо вам треба кудись пройти, покличу кухарку. Жінка проведе, — мовив Чечель.
— А самому — що заважає? — запитала, мов виплюнула.
— Платоне Яковичу, тут можна без надмірного лицарства, — зауважив лікар. — Люди у її стані, ще й після доданих мною ліків, не підвладні природним покликам. Фізіологічні процеси гальмуються.
— Усі? — Платон мимоволі згадав слова Ковалевського про звуки любовних ігрищ за стіною.
— Хоч як дивно, крім інстинкту продовження роду. Статеве збудження підсилюється. Кажуть, додаються нові відчуття.
— Не брешуть, — реготнула Люсі. — Тільки вам, панове, цієї правди ніколи не дізнатися. Не з вашим шляхетним щастям.
Лавров картинно закотив очі.
— Дайте краще руку.
Дівчина демонстративно завела за спину обидві, зухвало випнула груди.
— Не клейте дурня, — сказав Чечель.
— Я — жінка. Тоді вже дурочку.
— Досить із мене. — Лікар поставив саквояж на край ліжка, клацнув замочком, розкрив, вийняв прямокутну металеву коробочку. — Шприц кип’ятив після ранкової процедури. Він стерильний, можете вірити.
— Не вірю! — Люсі дражнилася.
— Вона ще нестабільна. — Лікар підняв очі на Платона, руки ж робили звичну справу, ладнаючи інструменти. — Самі бачите, говорити нормально не хоче й не буде. Чого б ви не прагнули від неї добитися, почуєте подібну чортівню.
— На жаль, — визнав Чечель. — Але я ніколи не бачив, як виводять із такого стану.
— Я так само не великий фахівець. — Пальці Лаврова розламали ампулу, голка пірнула в отвір, поршень посунув догори. — Роблю це не для неї, а для нашого святого спокою. Ви дали слово, Платоне Яковичу.
— Слово?
— Подбати про нашу даму. Принаймні, поки не повернемося до Харкова.
— Не пригадую. Навпаки, нагадав про вашу відповідальність.
— То давайте її розділимо. — Голка виринула, з неї порснула тоненька цівка. — Руку сюди, бо набридло нянькатися.
Люсі глянула на Платона.
Витягнула руку, до плеча задерла без того короткий рукав білої мереживної сорочки.
Лавров упорався швидко, дівчина тут же зігнула лікоть.
— Я ще треба вам, панове?
— Відпочивайте. Що далі, то легше буде.
Лікар склав шприц, підхопив саквояж. Платон залишив свічку горіти.
— Ріже! — почув капризне.
Знизав плечима.
Задув.
Розділ 17. Давно не було
Чечель не знаходив собі місця.
Вбивство, та ще й за таких обставин, вважав викликом для себе. Хоч навряд убивця кинув дуельну рукавичку саме йому. Адже він, відставний сищик, тут найбільш випадковий із усіх випадкових гостей. І в тому, що душогуб серед них, Платон остаточно перестав сумніватися. Бо навіть бесіда, котра нікого ні до чого не зобов’язувала, виявилася неможливою.
Дещо вдалося дізнатися від Лаврова, хоча почуте нічого суттєво не поміняло, хіба зайвий раз переконало в ницості Григоренка. Інші на розмову не йшли. Спроба поспілкуватися з Авакумовим виявилася дуже короткою — різко й нечемно відмовив крізь двері. Наталя Мухортова теж не пустила, прикрилася мігренню. Сам полковник на той момент розпивав другу пляшку з Ковалевським, і Платон вирішив цей тандем не чіпати.
Вбивцю все одно не нагадував жоден.
У практиці Чечеля майже всі вбивці, з якими мав справу, не підпадали під теоретичні висновки професора Чезаре Ломброзо.
Тим часом зимова ніч остаточно вступила в права. Годинник у передпокої відбив шосту вечора. До нового року лишилося шість годин, і це саме по собі заважало зосередитися. Хай там як, свято наближалося, старий рік минав, зазвичай даючи надії в новому почати з чистого аркуша абсолютно всім: від злидаря до імператора. Платон зустрічав у вигнанні вже п’ятий рік. Але навіть попередні, проведені під чужими дахами новорічні ночі все ж не сприймалися й не виглядали так печально.
А ще Платон жодного разу не зустрічав новий рік під одним дахом із убивцею.
Озброїтися не мав чим. Намір позичити рушницю в Ковалевського розбився, щойно зазирнув до нього в спальню та побачив Сержа одягненим поверх застеленого ліжка. Він хропів наввипередки з Мухортовим — полковник видавав рулади, розвалившись у кріслі. «Зауер» стояв у кутку, та без дозволу брати чуже, тим більше — вогнепальну зброю, Платон не ризикнув. Хай навіть вона й належить його товаришеві. Просити рушницю в Мілкуса теж не наважився. Паралізований господар волів тримати її біля себе з цілком зрозумілих причин.
Чечель укотре вилаяв себе за легковажність — кольт і кишеньковий «апаш» лежали на дні валізи, у будинку Ковалевських.
Лишалося пошукати щось гостре на кухні.
Платон зі свічкою збіг донизу. Проходячи повз дзеркальну залу, побачив там світло, не стримався — зайшов. На столі горіли шість свічок у ряд. Куховарка Параскева акуратно розставляла тарілки, Носок дзенькотів столовими приборами. Вони дружно озирнулися на несподіване вторгнення, управитель тут же пояснив:
— Серафима Марківна звеліла накрити. Ну, як хтось із гостей захоче святкувать.
— Не певен, — сказав Чечель. — Але перекажіть хазяям, що вони тримають належну марку. Чесне слово, я в захваті від їхньої терплячки й зваженості.
— Барин не вийде, раптом гірше зробилося.
— Не дивує, — вставив Платон. — Я б не зрозумів, аби після того всього панові Мілкусу стало краще.
— А бариня чекатиме. Просила… — Носок запнувся, — …тобто… веліла всіх обійти. Може, ви то зробите, Платоне Яковичу?
— До чого тут я?
— Вам воно зручніше.
— Зі мною, Мартине Панасовичу, тут найменше готові спілкуватися. Не петляйте зайцем. Вам велено — ви й виконуйте. Чи ось нехай Параска.
— Господь із вами! — Куховарка перехрестилася. — Де я, а де пани! Звільніть від того, Платоне Яковичу, звільніть!
— Та цить ти, дурна баба! — гримнув Носок. — Не бачиш хіба, жартують вони!
— Нічого не бачу, Панасовичу! Темно ж, хай свічки…
Чечелю після всього перехотілося просити ножа.
Піднявся назад, пройшов до себе, зачинився зсередини.
Від нічого робити задув свічку. Примостив свічник поруч із циліндром — убір лежав на столі відучора й виглядав найбільш іншорідним предметом тут. Скинув піджак, жилетку, затим — черевики. Спустив з плечей широкі шлейки.
Завалився на канапу, примостив голову на жорсткий валик.
Навмисне відкинув подушку. Думав, так не засне, бо жорстко.
Заснув.
Не зрозумів потім: прокинувся, бо постукали, або розплющив очі, намагався зрозуміти, чи довго отак лежав, — і тут у двері пошкреблися.
Підвівся рвучко.
Мацнув сірники — не розрахував, коробка впала.
Стукали впевненіше.
Ну його — навпомацки відчинив.
— Можна?
Серафима тримала в правиці свічник, свічечка світилася сиротливо.
Ліва рука теж щось стискала.
— Можна зайти? — повторила вона.
Зі штанів вибився край сорочки. Платон метушливо заправив його, заразом підтягнув шлейки. Поправив розкуйовджене зі сну волосся. Відступив, шукаючи ногами черевики.
— То пустите? — втретє запитала Серафима, лишаючись на порозі.
— Звичайно. — Чечель прокашлявся, відступаючи й жестом запрошуючи несподівану гостю. — Дивно, що ви просите дозволу в своєму домі.