— Я прошу дозволу в гостя порушити його приватність.
Господиня нарешті зайшла, штовхнула плечем двері, зачиняючи їх. Тим часом Чечель оговтався, таки відшукав сірники на підлозі. Чиркнув, загорілася друга свічка, дозволила розгледіти в руці Серафими пляшку вина.
— Вибачте, я в такому вигляді…
— Я теж. Погодьтеся, так порядні дами до малознаних мужчин не приходять.
Справді, на ній був довгий шовковий халат, туго затягнутий у поясі.
— Хочете сказати — не той момент, коли зважають на світські умовності?
— Ви дійсно проникливий чоловік. — Серафима поставила пляшку на стіл, Платон помітив — корку в горлечку нема. — Вибачатися мушу я. Перед кожним окремо, за зіпсоване свято. Знаєте прикмету? Як зустрінеш Новий рік, таким він і буде.
— Вірите в прикмети?
— Є причини стати забобонною. Наприклад, ось ця покупка. — Її свічник став поруч із його. — Знала ж, місце має не дуже добру славу. Спокусив мальовничий куточок, а ще більше — ціна. Гроші ж не мої, Едвіна. Мільйонери, Платоне Яковичу, не дуже щедрий народ. Рахують кожну копійку.
— Тому й мільйонери.
— Мабуть. Але слід було послухати внутрішній голос. Щось ворушилося всередині, застерігало. Ну, то ж забобони, не личить цивілізованим людям у двадцятому столітті вірити в таку чортівню. Бачте, як вийшло. З Новим роком те саме. Передчуваю велику біду.
— Для себе, своєї родини?
Тон ураз став колючим.
— Біда з моєю, — натиснула на слово, — родиною сталася раніше. — Уже наступної миті Серафима опанувала себе. — Ні, боюся за цілий світ. Хай би як дивно звучало. Ми тут уже трохи говорили, за столом, учора. Відчуття катастрофи, великої війни, великої крові. Воно в повітрі, чуєте?
Молода жінка глибоко вдихнула, повільно, з присвистом, видихнула. Повела перед собою рукою, ледь торкнулася Платонового лиця. Зробила кілька рухів по колу, спершу в один бік, потім — навпаки, мовби виконуючи таємний відьомський ритуал.
— Станеться лихо, Платоне. — Вона вперше не згадала по батькові. — Рік уже не завершиться добре. За чотири години нічого не виправити.
— Чотири? Котра зараз?
— Трохи по восьмій. Я розпорядилася накрити стіл…
— Знаю.
— Хоч якось треба рятуватися, хоч на трошки забути. Раптом вийде? Ну, як вдасться добре провести цей бісів тринадцятий рік? Задобримо Бога чи які там ще вищі сили…
— Пані Мілкус, Серафимо Марківно…
— Серафима. Марківни не вештаються темним маєтком у халаті, розпатлані й зі свічкою.
— Гаразд, Серафимо, — легко погодився Чечель. — Припускаю, можна якось задобрити Боженьку або інші сили, що над нами. Але з убивцею — як? Він серед нас, я багато думав і остаточно в тому переконався. Ніхто не наслав на Григоренка голодних вовків як кару за гріхи. Втрутилася людина. Наміри не важливі. Важливіше: справу вже зроблено. І назад нема дороги. Бісів, як ви сказали щойно, рік ми проведемо в темряві й страху. Новий зустрінемо в такому ж стані.
Захопившись, Платон не одразу помітив — Серафима кількома маленькими легкими кроками наблизилася майже впритул. Її нерівне гаряче дихання обдавало обличчя.
— Тому прийшла сюди, до вас. Мені страшно, Платоне. Мені, розумієте? — Вона тицьнула себе між груди. — Я наробила дурниць. Марнославна, розумієте? Нікому тут не скажу, крім вас, бо чомусь вірю. Ви ж такий, як я, хіба ні?
— Одружений з мільйонами? — Чечель спробував жартувати.
— Хіба я в своєму становищі мала інший вихід? Ви ж нічого не знаєте про моє життя до того часу, як зустріла Едвіна на тому кораблі! — Її палець уперся йому в груди. — Ну а ви, Платоне Чечель? Неприкаяний, усе своє носите при собі. І для вас за щастя — потрапити на очі багатій особі, мільйонеру, не менше. Виконаєте його забаганку, станете йому другом на якийсь час. Він вам заплатить за роботу, так чи ні?
Чечель ступив на крок назад, уперся в край столу.
— Зараз скажете — продали себе. І нічим не кращі від супутниці покійного Григоренка.
— У мене трошки більше мізків та значно більше амбіцій, — відрізала Серафима. — Чи люблю я свого чоловіка? А раптом просто користуюсь його мільйонами? Я поважаю його, Платоне. Повірте жінці, таке ставлення значно більше за оспіване поетами кохання. Любов — почуття. Емоція, за якою нічого не стоїть. Повага для мене важливіша. Бо хочу дещо зробити для людей. Весь світ за гроші Мілкуса не ощасливиш. Але кілька десятків знедолених дітей — так.
— Пожертви на психіатричну лікарню — в той самий кошик.
— Уже й таке знаєте? Ні, ви навіть проникливіший, ніж я думала! І ці пожертви. І ще на різні потреби. Проте, Платоне, мені важливо, аби подібні добрі справи пов’язували з моїм іменем. Марнославство? Нехай, переживу. Тільки ж відтепер моє ім’я — це невдалий благодійний обід для обраних, який завершився кривавою банею для одного з гостей. А вбив його хтось інший із запрошених мною, особисто мною, розумієте? Усе летить у прірву!
Серафима знову наблизилася, плюнула на стриманість, легенько замолотила кулачками по Платонових грудях. Він потерпів трохи, потім зловив у напівтемряві кисті обох рук, стиснув.
Очі дивилися в очі.
Дуже близько.
— Мене лякає все це, — вкотре зізналася молода жінка. — Відклала гонор у шухляду. Обійшла кожного, припрошувала до столу на вечір. Усе ж таки свято. Почула обіцянку хіба від Ковалевського. Інші… Авакумов запевнив, що високо цінує мого чоловіка, та інша компанія їх із дружиною не влаштовує. У пані Мухортової мігрень. Лаврова попросила побути з Едвіном, не саджати ж біля хазяїна управителя чи кухарку…
— Я не питаю, що з вашим чоловіком, усе одно не знаюся на хворобах. А чим може стати в пригоді такий, гм, специфічний лікар?
— Тим, що лікар.
— Ясно. Більше питань нема.
— Не треба. — Серафима перевела подих. — Тут не лише мені страшно. Присутні теж щось відчувають. Не зізнаються, але відчувають. Тому й бояться одне одного. Не хочуть без крайньої потреби збиратися в одному товаристві. Носок, управитель, обмовився: мало не кожен, крім Лаврова, попросив собі спиртне в кімнату.
— Мухортов і Ковалевський не приховують. Сам бачив, мене спокушали.
— Саме тому я й попросила лікаря про послугу.
— Саме — чому?
— Він ще зберігає тверезий розум.
— Я теж.
— Треба виправити. Тому прийшла не з порожніми руками. І якщо чоловікам не вдалося вас спокусити… Може, мені вдасться?
Подих ураз перехопило.
— Ви…
— Я. — Руки легко випручалися, лягли йому на плечі. — Мені двадцять три роки, Платоне. Двадцять три, розумієш? — На «ти» перестрибнула природно. — Уяви. Ти — жінка, заміжня. Чоловік годиться тобі в батьки. І ти з ним жодного разу… Жодного. Разу. Розумієш? Едвін зовсім паралізований нижче пояса.
Чечель не вірив.
Не тут. Не з ним. Не зараз.
Правої жіночої руки вже не було на його плечі.
Лежала на іншому місці.
— Ти живий, Платоне.
— Серафимо… Послухай…те…
— Послухай.
— Я справді жива людина.
— Відчуваю. Навіть дуже жива. Забудь, хто я і де ти. Ти єдиний, з ким тут не страшно. Захисти мене, Платоне. Врятуй, допоможи… Зроби щось… У мене давно… давно не було… Дуже давно… Я забула… Нагадай мені, Чечель, нагадай… Не розчаровуй. Доведи, що не боїшся, давай, давай, давай…
Дві свічки.
Але темно в очах.
Більше світла — або зовсім не треба.
Мовби читаючи думки, Серафима нахилилася, задула по черзі обидві.
Вони пірнули в морок.
Гарячий морок.
— Ти не побачиш мене.
— Ти ж сама загасила.
— Бо не подумала. Хочу, щоб ти мене бачив. Ти маєш дивитися, яка я.
— Я відчуваю. Вже відчуваю.
Пояс її халата вони похапцем розв’язували в чотири руки. Заважали одне одному, сплітали пальці, хихотіли. Щойно впоралися, Серафима сама скинула халат до ніг.
Під ним льон і мереживо.
Губи до губ.
Жіночі руки вже зробили, як треба. Тепер пробіглися по ґудзиках сорочки. Один розстебнули, далі не стрималися — сіпнули. Сильно, ґудзики розлетілися. Шлеї підтяжок впали з плечей.