Чоловічі руки не рвали — ковзнули по грудях, підхопили сорочку, потягнули вгору, пальці стиснули краї, заголили до талії.
У роті зробилося со`лоно — прокушена нижня губа.
— Тут чути, — видихнув. — Серафимо, через стінку чути… Коли кричать…
— Хто тут уже кричав?
— Не тут… Чорт, потім… Не кричи…
— Не буду… А ти не говори більше нічого. Стій!
— Як…
— Чекай. Ще трошки. Все буде, я ж за тим прийшла. Але спершу — ось.
Її рука вже підхопила пляшку зі столу.
Келихів не треба.
Перший ковток із горлечка — вона.
Платон пив із її рук.
Кров змішалася з вином.
Терпкий присмак напою, її губ.
Знову вино, ще ковток.
— Досить… — Її дихання зробилося хрипким. — Досить гратися. Пусти.
— Пустити?
— Дурненький… У тебе теж давно не було.
Серафима вивернулася. Стала спиною, нагнулася, руки вперлися в підголів’я канапи. Повернула голову. Очі вже звикли до темряви, ще й місяць підсвічував крізь візерунчатий морозяний вітраж. Платон побачив — вона далеко, як могла, висунула язика. Безсоромно, хтиво, хижо облизнула губи раз, другий, третій. Гойднула стегнами, навмисне роблячи це вульгарно.
— Не стій, Платошо. Замерзнеш.
Він остаточно втратив голову. Заразом — здоровий глузд, відчуття реальності. Не існувало довкола нічого, крім плоті.
Розкритої, вологої, соковитої.
Руки потягнули льон догори, вище хребта.
Пройшлися сідницями, стиснули стегна.
Плоть до плоті.
Розділ 18. Угоду скасовано
Потім вони лежали — на підлозі, постеливши ковдру.
Одного разу виявилося замало, бо завершилося все швидко для обох. Мовчали, вирівнювали дихання. Знову пили просто з горлечка, великими жадібними ковтками. Потім вмостилися на канапі, тепер усе тривало довше й повільніше. Але цілої канапи виявилося мало — скінчили любощі вже біля столу, ледве не перекинувши разом зі свічками та вином. Серафима, уже повністю гола, притулилася до Платона, теж оголеного, так міцно, ніби збиралася врости всередину. Нога покоїлася на його втомленому грішному тілі. Рука, вільна, яка не під головою, мандрувала тулубом угору. Пальці торкнулися губ, носа, ковзнули до вух.
— Кумедні. Роблять тебе дитиною. Тобі буде сто років — а вуха дитячі.
— Тобі не подобаються?
— Дурять. Вводять в оману. На перший погляд не сприймаєшся серйозно.
— У них моя сила. — Платон посунувся, мостячись зручніше. — Дражнилися в гімназії, у дворі. Колись загнали до річки, навалилися троє, реготали й дерли за вуха. Так вирішив освоїти боротьбу. Вже за рік там же, на березі, кинув одного в річку. Другому накрутив його власне вухо. Третього гнав аж до аптеки, це біля базару в нас, у Ніжині.
Серафима звелася на коліна. Нахилилася, пипки пройшлися по його грудях. Спершу поцілувала кожне вухо, потім — ніс, нарешті — губи. Платон поклав руку їй на шию, притримав. Та вона хлопнула вище ліктя, надто різко як для недавньої коханки відсторонилася, випросталася.
— Загралися ми, — ступила до столу, чиркнула сірником, помешкання знову залило жовтогаряче світло двох свічок. — Я не шкодую, бо сама того хотіла. Не буду пояснювати, чому вийшло саме так і саме з тобою. Але більше ми отак не побачимося.
— Розумію. Шкода — та розумію.
— Брешеш, — відмахнулася Серафима. — Нічого ти не зрозумів, Платоне Яковичу. Завтра, дасть Бог, ви всі поїдете звідси. Угоду вважай скасованою. Твою з Едвіном.
— Як? — Чечель звівся на лікті.
Серафима підхопила зі столу всіма забутий циліндр. Покрутила, вдягнула на голову, прихлопнула згори долонею, розкинула руки, зігнула ногу в коліні.
— А ось так. Пасує мені?
— Що сталося? Мілкус більше не хоче знати, хто вбив його гостя? Хай це навіть Мішель Григоренко, особа без вагомих чеснот…
— Я не хочу. — Серафима зняла убір, пожбурила в куток, у ній щось невловимо змінилося. — Рішення моє, Платоне. Годину тому це ще було важливо. Після того, що між нами сталося, важливіше нам більше не бачитися. Ніколи.
— Але…
— Ти справді не розумієш. Не такий уже й проникливий. — Вона зняла сорочку з вигнутої спинки стільця. — Я не зможу тебе більше бачити й лишатися при тому спокійною. Це моє, внутрішнє, ось тут. — Долоня закрила ліву грудь. — Для Едвіна знайду слова. Та ми вже почали говорити. Без додаткового розголосу нічого не вийде. Замішані відомі в Харкові персони. Нехай ти справді знайдеш душогуба — скандал нам зашкодить. Не покараєш же ти вбивцю без суду й слідства.
— Такого мені ще ніхто не пропонував.
Чечель брехав. Сватали на подібне не раз. Завжди відмовлявся.
— Ми з Едвіном краще виїдемо звідси. Чоловік уже натякає на продаж маєтку. Шкода, гроші вкладені, пожили тут менше місяця. Не судилося, так кажуть, здається.
Платон звівся на рівні. Неквапом почав одягатися. Серафима вже заховала тіло під сорочкою, вбирала халат. Вони поводилися, мов ніколи не були близькими.
— І все ж я здогадався. Хай пізно, хай здогад не міняє нічого, — мовив Чечель, тримаючи пошкоджену, без ґудзиків сорочку. — Ти прийшла сказати мені таку новину. А все інше — аби підсолодити.
— Знову розчаровуєш. Де твоя проникливість, Платошо… Рішення ухвалив Едвін, сам. Думав та й передумав. Я відмовляла. Переконала лишити все в силі. Потім пішла до тебе. Уже після всього зрозуміла — чоловік правий. Тепер його рішення — моє рішення. Ти ж матимеш компенсацію.
— Нічого не зробив.
— Ти єдиний, хто взяв на себе хоч якийсь клопіт. Ти і лікар Лавров.
Говорити більше не було про що.
Чечель обійшов Серафиму, яка саме затягувала пояс халата. Знайшов у шафі запасну сорочку, вдягнув на голе тіло, без спідньої. Застебнув ґудзики.
— Ображаєшся?
— На що? На одну з найкращих ночей цього бісового, як ти сказала, року? Зовсім ні.
— Але ти незадоволений. Жінки відчувають подібні речі.
— Ви з чоловіком лише скасовуєте угоду зі мною. Заборонити мені шукати вбивцю не може ніхто.
— Впертий, значить.
Платон не збирався гарикатися. Він охолонув до Серафими Мілкус так само зненацька, як запалився нею й втратив контроль над подіями. Неквапом заправив одяг, ніби й не було тут нічого. Щойно прокинувся, а перед тим бачив сон. Усе ж не хотів лишати за нею останнє слово. Добирав підходящі.
Не встиг.
Ззовні постукали, сильно, наполегливо.
— Хто це? — Серафима не грала, справді злякалася.
— Чечель, ти там? Відчини, Чечель!
Люсі.
— Їй чого треба? — Серафима теж упізнала голос.
— Не знаю. Я її не кликав.
— Ти й мене не кликав. Вона вже прибігала до тебе сюди?
— Схоже, ви ревнуєте, мосьпані.
Стукіт не вщухав.
— Зроби щось.
Платонові не хотілося коритися. Не бажав виконувати накази після всього, що трапилося й що почув потім. Але нічого не вдієш: треба припиняти.
Прочинив двері. Тим часом Серафима відступила вглиб бібліотеки, ближче до шафи. На ходу, в русі, задула обидві свічки. Але то не завадило — Люсі, теж у халаті поверх сорочки, тільки розкритому, тримала вогник. Він відбивався в зіницях.
— Пусти! — Дівчина посунула вперед.
— Стій тут. — Чечель легенько відсторонив її.
— Якого… Там хтось є в тебе?
Замість відповіді Платон потягнув на себе ручку, зачиняючи.
— Треба щось — говори тут. Мені не треба в кімнаті подружки вбитого чоловіка. Мусиш розуміти.
— Боягуз. Ви тут усі боягузи. Ханжі й боягузи.
— Ти очуняла, аби сказати мені це?
— Я згадала… — Люсі враз стишила голос, сторожко озирнулася, мовби в темряві хтось чатував і підслуховував. — Ну, не згадала, знала. Тобто впізнала. Мішель заборонив хоч слово ляпнути. Я не збиралася, ти не думай…
— Чому я повинен щось думати? Нічого не розумію. Згадала, знала… У тебе ще язик гуляє.
— Твій лікар, — випалила дівчина.
— Мій?
— Не мій. Ваш. Наш. Лавров котрий. Він же знає мене. І знає про ось це. — Люсі потерла носа. — Раніше знав. Мішель привозив мене до нього. Туди, на Сабурову дачу. Лякав.