— Лякав?
— Або я кину благородний, або він залишить мене в лікувальні назавжди.
Платон фізично відчув, як випите вино стрімко випаровується.
— Іди до себе, — наказав він. — Нічого не кажи, просто йди до себе й зачинися зсередини.
Люсі — дівицю Людмилу Черниш — минулої ночі вивів із гри той, хто знав про її любов до кокаїну. Ця сама особа має при собі медичні препарати, котрими можна підтримувати дівчину в напівпритомному стані. І ця ж особа нагострила величезний зуб на Михайла Григоренка.
— Ти чого?
Чечель не повторював.
Міцно, до болю стиснув Люсі за лікоть, потягнув коридором до її спальні. Нічого не говорив. Бо поки не знайшлася відповідь, звідки лікар міг знати наперед про те, що опиниться в одній компанії з Григоренком та його нинішньою коханкою? З Григоренком, який не взяв до уваги, що Лавров категорично відмовився зачиняти в психіатричці його попередню коханку, і, мовби нічого не сталося, зробив лікареві таку саму пропозицію. Можливо, переповнив чашу терпіння, і Лавров…
Ось те єдине, що лишалося з’ясувати.
— Чечель!
— Роби, як велено! — прошипів Платон, заштовхуючи дівчину всередину темної кімнати.
Почекав, поки повернеться ключ.
Поквапився назад, швидко повернувся до бібліотеки.
— Серафимо!
— Що сталося? — Вона вийшла з закутка, тепер її освітлювало місячне сяйво.
— Ти мене перехвалила. Прозорливість — таки не про мене.
— А можна без загадок?
— Можна було здогадатися ще кілька годин тому. Він не хотів, аби Люсі довго була при тямі й повертала язиком.
— Хто? Платоне, ти про кого?
Чечель стиснув її плечі, зараз — жодної ніжності.
— Ти можеш спокійно спуститися в спальню чоловіка й так само спокійно попросити звідти Лаврова?
— Я мушу знати, що відбувається. І мені боляче.
Платон послабив хватку.
— Серафимо, лікар Лавров — той, хто мені потрібен. Не проси, зараз нічого не поясню. Довго, часу мало. Потім, коли він буде під вартою — неодмінно. Не лише вам із чоловіком. Усім присутнім.
— Я не зможу зіграти, — миттю зізналася вона. — Викриє, розшифрує, а там же Едвін, він же…
Знизу раптом долинув дикий крик болю, який не змогли остаточно приглушити зачинені двері.
— Пізно… — Чечеля враз охопив відчай, і вже не шепотів, вигукнув уголос: — Пізно! Пізно! Я осел, чорт забирай!
Гримнув постріл.
Глухо — але з іншим звуком не сплутати.
Розділ 19. Нічне вторгнення
— Едвін! — зойкнула Серафима. — Він там! Там — він! Ед-він!
На шляху трапився стілець, і вона завалилася разом із ним, гуркочучи на весь поверх. Чечель уже вибігав, та озирнувся на грюкіт. Перший порив — допомогти жінці. Але вона вже дала собі раду, і він лиш гаркнув:
— Куди? Назад! Тут будь!
— Едвін! — простогнала Серафима.
— На місці стій! — задля певності Платон захлопнув за собою двері бібліотеки.
Будинок далі був занурений у темряву. Чечель за час перебування навчився орієнтуватися тут, нічого надто складного в плануванні. Та все одно, схарапуджений, стукнувся на бігу об кут, забивши плече, а потім — заледве не полетів униз мармуровими сходами. Нешнуровані черевики не додавали рухам зграбності. Та шнурки — останнє, що зараз його переймало.
Уже добіг до середини сходів, як знизу долинув брязкіт розбитого скла.
Позад себе почув рик Ковалевського:
— Що таке! Там наче стріляли!
Чечель розвернувся. Постать Сержа маячила посеред коридору, мов темна примара. За ним тут же виринула друга тінь — Мухортов. Іще мить — і почнеться паніка.
— Пане полковнику — світло! — Платон звично взяв на себе командування, відкинув не потрібні тут політеси. — Ковалевський, до зброї! З нами дами!
Чоловіки, до честі, підкорилися одразу. Мухортов зник за своїми дверима, Ковалевський затупотів назад. Десь голосно закричала жінка, але хто — Платон не дослуха`вся. Вважав тил прикритим, помчав донизу. Перестрибнув одразу три сходинки, послизнувся в приземленні, та встояв.
Назустріч уже сунуло щось темне. Аж тепер Чечель усвідомив — не мав нічого для захисту. Міг би свічник прихопити, все ж не з голими руками. Напружив ноги, стаючи міцніше й готуючись відбивати напад. Та наступної миті розгледів перед собою управителя. Носок стискав сокиру-колун, важко дихав і так само збирався дати відсіч імовірному нападнику.
— Пане Чечель, я…
— Дай! — Платон потягнувся до сокири.
Носок завів правицю за спину.
— Хрін із тобою! Дорогу!
Згори засяяло — це Мухортов вийшов, несучи у свічнику дві запалені свічки. Повернувся й Ковалевський, войовничо махаючи «зауером».
— Пусти! — повторив Чечель.
Носок послухався, ступив убік. Платон нарешті дістався до спальні господаря, штовхнув. Двері не піддавалися. Копнув, хоч без того зрозуміло: замкнуті зсередини. Вивалити з розбігу теж не вдалося, Чечель тільки сильніше забив плече.
— Ламати! — закричав, відступивши від дверей. — Сокира!
— Наказу від хазяїв не було…
— ЛАМАТИ!
Це кричала Серафима — не зважаючи ні на кого, уже злітала сходами.
— Стійте! — крикнув Платон, згадавши, хто є хто. — На місці стійте!
— Мартине, ламай! — повторила господиня, все ж зупинившись посеред передпокою.
— З дороги! — тепер керувати почав управитель.
Чечель дав йому місце. Носок діяв зі знанням справи — рубонув одразу туди, куди треба. Гупання сокири струшувало весь будинок, згори знову скрикнула налякано якась жінка. Після трьох ударів управитель вгатив узутою в чобіт ногою. Не допомогло, важкі двері лиш зойкнули. Голосно й люто вилаявшись, Носок залупав знову. Тепер вистачило двох ударів — нарешті подолав замок.
Зсередини війнуло морозом і вітром.
— Геть! — наказав Чечель і першим переступив поріг.
Місяць світив крізь вивалену дірку в шибі.
Звідти ж вітерець-бешкетник жбурляв сніжинки.
Два тіла на підлозі.
Одне — біля ліжка, на спині: Едвін Мілкус у халаті. Поруч — рушниця. Запах пороху ще не вивітрився.
Друге — ближче до розбитого вікна, недалеко від крісла. Незграбне, на боку, довкола — темна пляма: Семен Лавров.
— Боже! — це управитель став у проймі.
— Світло сюди! Світло! Хто-небудь, світло! — вигукнув Чечель.
— Пане Мухортов! — почув ззовні заклик Серафими.
Платон ніколи не був у Африці й не бачив стада слонів. Та міг закластися: Федір Федорович тупотів, наче слонячий гурт. Поки добіг, відхекуючись, одну свічку все ж загасив. Та Чечелю вистачило, аби переконатися — лікар лежить у калюжі власної крові.
Нахилився ближче, присів.
Обережно перевернув тіло на спину.
Горло розпанахане. Точно так, як у Григоренка біля стайні.
— А-а-а-а-а!
Зойк зовсім близько. Серафима вже зайшла в спальню. Тепер стояла поруч із Носком та Мухортовим, трималася за плече полковника, найближчого до себе. Дивилася на вбитого, вклякнула.
— Вам не можна тут, — кинув Платон, розпрямляючись.
— Це спальня мого чоловіка!
— А з ним що? — Запитання Мухортова було логічним.
— Присвітіть.
Чечель передав йому свічник. Федір Федорович уже отямився остаточно. Діловито відсторонив Серафиму. Вийняв згаслу свічку, підпалив від іншої. Стало світліше, троє чоловіків дружно схилилися над Мілкусом.
— Крові не бачу, — мовив Платон.
— Дихає, — додав Носок.
— Живи-ий! — задоволено протягнув Мухортов.
Серафима розштовхала трійцю.
— Едвін! — Одразу перейшла на німецьку, впала перед чоловіком на коліна, потермосила за плечі, легенько ляснула по щоках. — Едвін! Едвін!
Господар застогнав голосніше.
— Та не стійте ви, беріть його! — Серафима була за крок до істерики.
— Ану, пустіть, — закректав Мухортов. — І свічку тримайте.
— Винесіть його звідси! Не треба тут, я боюся!