— Ми припускаємо — перевертень прийшов іззовні, — терпляче пояснив Чечель. — Там сніг. Сухий, бо мороз тріскун. Та на ногах мусить лишитися. А в приміщенні — розтанути, будуть мокрі сліди. Якби вбивця знову заліз сюди з двору, якщо Мартинове припущення правильне, він би вже тут наслідив. А самі ж бачите — сухо.
— Перевіряємо далі, — процідив полковник. — Тримайте двері, Сергію Павловичу…
Платон не встиг нічого сказати — Мухортов ступив до дверей впритул.
Дав їм копняка.
Відкрилася прямокутна темна пройма.
Зсередини війнуло холодом.
Чечель відступив, хай не вірячи, але все ж підсвідомо очікуючи звідти нападу. Нічого не сталося. Він кивнув Ковалевському, і той виступив у авангард, тримаючи заряджену рушницю напереваги. У тиші клацнули зведені курки.
Жодного руху.
Аж ураз у темній глибині щось лиховісно ворухнулося. Рух побачили всі четверо. Мухортов вилаявся крізь зуби. Ковалевський притиснувся плечем до одвірка, виставив дуло далеко перед собою. Носок зручніше взявся за держак.
— Вітер… — Платон перейшов на голосний шепіт. — Завіса.
Прочинені двері зробили протяг. Він гойднув важку штору біля вікна. Серж сплюнув, управитель перехрестився, полковник нервово реготнув.
Четвірка обережно зайшла всередину.
— Посвіти Федору Федоровичу. — Свічник перекочував від Платона до Мартина.
Поки Мухортов шукав у шухляді набої, Чечель наблизився до розбитого вікна. Через мертве тіло Лаврова він акуратно переступив. Так простіше не втрапити в калюжу крові. Ставши біля підвіконня, обережно визирнув назовні.
Ця новорічна ніч видалася світлою.
Платон побачив білий килим.
Іскрилися сніжинки.
Навіть там, де снігову товщу порушили чималі сліди, — доріжка тягнулася від вікна, зникала в темній глибині саду.
Той, хто залишив їх, не йшов — стрибав.
Чоловіки вийшли на вулицю.
Перший переляк минув. Тепер його замінив справжній мисливський азарт. Він прогрівав навіть сильніше за живий вогонь із каміна. Через це мороз не дуже відчувався. Хоч майже одразу всі четверо заходилися хукати на голі руки — рукавиці залишили хто на столі, хто в кишенях. Навіть Чечелю, якому не дісталося нічого, крім ножа, у рукавицях було б незатишно діяти.
Ні пари з вуст.
Мухортов одразу хотів іти праворуч, та Носок, не домовляючись, посунув у протилежному напрямку. Полковнику нічого не лишалося, як обігнати напарника, аби йти з рушницею попереду. Ковалевський тим часом притулився до стіни, поправив кудлату шапку, збиваючи трохи вище на лоба, зручніше перехопив «зауер».
— Гайда й ми, Платоне Яковичу.
— Гайда.
Чечель уже обмовився про те, що нових, свіжіших слідів не побачив. Отже, цілком можливо, вбивця, охрещений перевертнем, забрався геть і не повернувся. Або — ще не повернувся й навідається згодом. Або вдовольнив свій апетит на сьогодні, до ранку дасть усім спокій. На припущення ніхто не зважив. Полковник найбільше з усіх затявся обстежити місцевість по периметру, і Платон розумів його. Сидіти в кімнаті, тремтіти й перебувати в невіданні точно не для його натури. Як не приймав цього й Серж Ковалевський.
Нічого, подумав Платон.
Зайвою їхня вилазка точно не буде.
Щонайменше заспокоїть жінок — мають знати, що їх є кому боронити.
Вони крокували обережно, слід до сліду. Хоч спроба рухатися тихо була марною — мороз ще зміцнів, сніжинки рипіли під ногами. У цілковитій тиші, яка огорнула маєток, ці звуки були лункими й чулися далеко. Якщо хитрий ворог зачаївся десь поруч, почує все. Утім, він і без того має перевагу — наскочив першим, тепер лише чекає дій у відповідь.
Щойно дісталися рогу будинку, Ковалевський притулився до кута стіни лівим плечем. Хукнув на підмерзлі пальці, кількома різкими рухами розігнав кров. Чечель зиркнув через плече. Інша пара вже зникла за протилежним кутом. Серж тим часом узяв рушницю напереваги, відштовхнувся, широко ступив набік, розвертаючись у русі. Та вже наступної миті трохи опустив дуло, і Платон без слів зрозумів — за рогом ніхто не чатує.
Далі Ковалевський посунув упевненіше, водячи цівкою перед собою й позираючи праворуч, у бік прикритих сніговими шапками садових дерев. У глибині саду маячив темний флігель, і Чечель припустив: непогане, сказати б — ідеальне, місце для ворожої засідки. Якби він сам хотів десь заховатися…
Зимову тишу розірвав постріл.
Й одразу — дикий — інакше не скажеш! — крик.
Лунало з протилежного боку будинку. З тієї сторони, куди пішли Мухортов і Носок. Відстань не така вже й мала, та все одно в крикові чулася суміш жаху й болю. А ще — подив, принаймні таку ноту вловив Платон на віддалі, ще й розділеній довжиною будівлі.
— А-а-а-а-а! — заревів Ковалевський, наче болю завдали йому.
Широкими стрибками він помчав уперед, до протилежного кута. Чечель кинувся навздогін, та враз зупинився. Щось змусило розвернутися, кинутися назад, тримаючи перед собою лезо, мов багнет. Ледве не впав, послизнувшись, та втримав рівновагу. Вилетів до парадного входу, побіг на звук — уже не стріляли, але далі кричали. Платон перетнув двір і добігав до протилежного кута, як звідти назустріч виринула в місячному сяйві дивна постать. Чечель, іще нічого не розтумкавши, набичив голову, виставив ніж далеко перед собою, зібрався боронитися. Але тут же зрозумів: це управитель.
Задкує.
Горлає.
Сокири в руці нема.
— Мартин!
Той здригнувся, сахнувся, та розгледів свого, заволав:
— Там! Там! Там!
Чечель відштовхнув його, завернув за ріг.
Спершу чомусь угледів сокиру — стирчала зі снігу топорищем догори.
Потім — нерухоме тіло.
Полковник-кавалерист Федір Мухортов падав на спину. Стояв близько від будинку, тому не завалився на землю. Удар відкинув до стіни, по ній сповз. Тепер сидів, завалившись, мов п’яний після буйної гулянки.
Кров стікала вниз від розпанаханого горла, мастячи парадну офіцерську шинель.
Рушниця валялася поруч.
З-за рогу вилетіла постать, тепер сахнувся Чечель. Наступної миті зрозумів — це Ковалевський оббіг круж маєтку, вийшов назустріч. Угледівши тіло й тут же впізнавши, не стримався — смальнув із одного дула кудись у темряву перед собою, з другого — у протилежний бік, теж пославши кулю в морозяну порожнечу. Потім відкинув «зауер», метнувся до тіла, впав на коліна.
— Федя! Федір Федорович! Ти що надумав, Федоре! Ти що зробив! — Руки термосили мерця за плечі, мовби це була єдина спроба оживити його.
За спиною зарипіло — це повернувся Носок.
— Що? — виплюнув Чечель. — Хто? Як?
— Не знаю, — вичавив управитель. — Я позаду йшов, так велено… Він налетів звідти, за рогом ховався.
Платон озирнувся.
Звідти, звідки щойно вибіг Ковалевський.
— Він — хто?
— Не знаю! Здоровий! Чорний весь! Пан Мухортов устиг стрельнути — мимо! Той… високий… ружжо в нього вибив одним махом. Другим — по горлянці! А я втік! — Управитель бухнувся на сніг. — Карайте, як хочете! Злякався я, злякався! Куди з сокирою проти такого!
Чечель уже не слухав. Його навіть труп не цікавив. Обігнув Ковалевського, швидко добіг до кута. Визирнув обережно. Нічого не вгледів перед собою, крім темного саду. Ще — снігову товщу, переорану чудернацькими слідами. Їх він уже бачив зі спальні Мілкуса — розбите вікно виходило туди.
Голова паморочилася.
Навіть мороз не вистудив.
Чи не вперше за останні роки Платон Чечель не знав, що думати.
Навіть напряму думок не міг намацати.
Єдине, зовсім недоречне, згадалося — саме зараз рік помінявся.
Розділ 21. Роздуми й креслення
Харківська губернія, Валківський повіт, маєток Мілкусів. 1 січня 1914 року
— Я дружина офіцера.
На обличчі пані Мухортової не було ані кровинки. Наталя Дмитрівна прийняла страшну новину на диво спокійно й стримано. Чечель навіть сказав би: жінка готувалася до чогось подібного, тож чоловікова загибель не застала зненацька.