— Потім, мосьпане, усі заберемося з цього справді проклятого місця геть, — тихо й твердо відказала Серафима. — Ми з чоловіком усе остаточно вирішили.
Коли вона переклала сказане, Мілкус мовчки кивнув. Він, схоже, втомився від розмов за минулу, дуже довгу, здавалося — безкінечну ніч. Зрештою, вона вимотала всіх. Чечель дивом тримався на ногах. Піддав сумніву ідею відправляти Сержа по допомогу, адже Ковалевський так само майже не спав — вони з Платоном куняли по черзі, так домовилися пантрувати до світання. Мухортова й Лаврова не витримали напруження, здалися, заснули в обіймах одна одної. Принишкла у своїй нірці Люсі, хоча вже не металася, навіть трошки заспокоїлася, час від часу витикала носика назовні, а ранком узагалі вбрала сукню й дала лад розтріпаному волоссю. Носок і Параска, переборовши страх, спустилися вниз, і саме зараз куховарка відволікалася, готуючи сніданок. Управитель не чіпав тіла`, натомість накрив мертвого полковника кінською попоною, а лікаря у вистиглій спальні — хазяйською ковдрою. Подружжя Авакумових вперто не виходило на люди без нагальної на те потреби. Навіть не балакали вони ні з ким, і складалося враження — старанно вдавали, що або їх тут нема, або нікого довкола не існує.
Все ж таки справедливості заради Чечель мав визнати: нікому, окрім як Ковалевському, таку місію доручити не можна. Носок — тутешній, та залишити маєток без обслуги Мілкус не хотів. Так само не бажав відпускати далеко Платона. Та навіть якби вибору не мав, Чечель сам би не взявся — поганий з нього лижвар. Просити про щось покровителя мистецтв ніхто з чоловіків навіть не думав.
Без вибору — Сергій Павлович Ковалевський.
І так, права Серафима: сидіти й чекати набридло.
Звільнення зі снігового полону треба якось прискорювати.
Серж, уже вдягнений у путь, перехопив шмат хліба з м’ясом. Переконався, що рушницю заряджено. Перечепив на ремінь через груди. Зараз він, пишновусий бородань, уперше не виглядав старшим за сорок сім своїх років та негарним від природи добродієм. На лижви ставав озброєний, зграбний, красивий у своїй войовничій силі надійний чоловік. Справжній античний вояк, якщо подібне порівняння тут доречне.
Проводжати його вийшли Платон і Серафима.
Молода жінка куталася в дублений кожушок і теплу квітчасту хустку, яка їй не пасувала. Ноги засунула в биті валянці з короткими халявами. Далі ґанку не пішла. Шлях до брами управитель розчистив ще вчора, та далі починався глибокий сніг. Помилитися дорогою, збитися Ковалевський не мав змоги. Сліди саней не замело, негода за минулу добу не поновилася. Якщо триматися їх, з курсу не зіб’єшся, доведуть до самої Грушівки.
— Ну, глядіть тут, Платоне Яковичу, — побажав Ковалевський.
Далі зробив уже зовсім несподіване. Зняв рукавиці, розправив вуса, крекнув. Обхопив Чечеля, міцно обійняв, тричі поцілував. Затим для чогось перехрестив, помахав пальцем. Потім бадьоро підморгнув, розвернувся, справно рушив, прокладаючи лижню. Платон постояв, чекаючи, поки постать зникне за деревами. Засунув руки в кишені, неквапом подався назад.
Уже на середині подвір’я зупинився.
Раптом згадав, що муляло весь час.
— Чорт, невже так просто? — мовив Чечель, дивлячись на парадний фасад маєтку. — Чому ж я вчора не…
Думку не продовжив, бо відповідь очевидна: вчора, при місячному світлі, ще й у такому гармидері все одно не зміг би, та й не мав часу розгледіти, вивчити будь-які сліди. Між тим сніг зараз як ніколи ставав у пригоді Платонові.
Бо на ньому лишалися сліди.
Їх замела вчорашня хуртовина — тільки ж нові, свіжі, мусили лишитися.
Мусили.
— Чорт… — тихо повторив Чечель.
Треба було здогадатися раніше. Хоча — стрімкі події не лишали йому такої можливості. Мабуть, на це й розраховував убивця, коли утілював свій план полювання.
Одного не врахував: слідів на снігу.
Точніше — їх відсутності.
Платон стиснув кулаки.
Чому не осяяло хоча б на годину раніше? Коли Ковалевський, насправді — єдиний, на кого можна сміливо покластися, ще не подався звідси… забравши з собою одну з двох рушниць. Зброя Чечелю не завадила б.
Вона там, усередині.
Лежить у бібліотеці, біля канапи, поруч із Едвіном Мілкусом.
Ну як же просто все виявилося!
Платон далі тупцяв на місці. Сіяв ріденький сніжок, легенько торкався не голених відучора щік. Танув, лишаючи ледь відчутний мокрий слід. Морозець не набагато, але зменшився. Чечель нахилився, черпнув голою рукою білу суху холодну жменьку. Розтер по обличчю.
Він не спав добу.
Йому не давали спати.
Саме йому. Свідомо. Щойно почули — серед гостей є колишній агент розшукової поліції. Особа з репутацією, здатна давати лад небезпечним ситуаціям. Йому не дозволяли перевести подих, підкидали смерть за смертю, тіло за тілом, труп за трупом. Він не повинен був перепочити, оцінити й обмізкувати все, що відбувалося довкола.
Ще — ранні зимові сутінки.
Занурений у темряву, відрізаний негодою від зовнішнього світу будинок.
Освітлений зсередини кількома свічками. А при свічках можна розгледіти значно менше, ніж…
Електрика!
— Та чорт забирай! Твою ж погану маму! — вирвався вигук розпачу.
Саме той рідкісний випадок, коли не спиш двадцять чотири години, але виглядає — не прокидався весь той час. Оговтався щойно тепер, коли здогад приходив за здогадом, коли все поволі прояснялося, ставало на свої місця.
Чечель знову протер лице жменею снігу, більшою.
Пирхнув, ніби занурився в ополонку й виринув назовні.
Спершу швидко пішов, потім — підтюпцем побіг до того місця, де вночі напали на полковника кавалерії Федора Мухортова. Стайня, де знайшли вбитого Григоренка, стояла в тій самій частині двору — трохи далі від лівого крила маєтку.
Поки Платон не розібрався, чи має це якесь значення.
Але спальня Мілкуса — теж у лівому крилі.
Зараз там мертвий Лавров із розпанаханим горлом.
Чечель добіг до рогу будинку. Зупинився, перевів подих. Далі ступав обережно, оминув накрите, уже ледь присипане снігом тіло. Став на місці, звідки, як припустив, убивця тікав — міг утекти! — далі, до невисокої огорожі, у бік лісу. Навіть стрілку накреслив.
Треба на власні очі побачити — не міг перевертень нікуди звідси втекти.
Той, хто вбив Мухортова, весь час стояв тут, поруч із Платоном.
Говорив із ним.
Над головою Чечель уздрів обірвані негодою дроти. Теліпалися, завбачливо приторочені Носком до краю даху, аби не валялися під ногами. Бракувало ще однієї підказки, останнього доказу Платонової правоти. Він напевне був тут.
Драбина.
Якщо управитель закріпив дроти учора, без неї б не обійшовся.
І напевне не заніс би далеко звідси.
Чечель покрутив головою. Зупинив погляд на стайні, впевнено пішов туди. Не помилився: лежала тут, ззовні, притулена до стіни. Підхопив, поволік назад. Швидко видерся, квапився — мало не впав, але втримався. Руками дротів не торкався, досить було уважніше придивитися.
Все!
Платон не зліз — зістрибнув. Уже точно знав — хто, та досі не уявляв — навіщо. Хай там як, мотив скоро з’ясується. Якщо йти за логікою вбивці, наступні жертви — Ковалевський та Авакумов.
Оскільки Сержа нема…
Розділ 23. Дроворуб
Чечель улетів до передпокою.
Витрусив себе з розстебнутого на бігу пальта. Кинув поруч, на підлогу, шапку. В будинку стояла тиша, і тепер, прозрівши, Платон сприйняв її як лихий знак. Одразу подався в кухню. Параска ще поралася там, стрепенулася з його раптовою появою, витерла руки об фартух.
— Слухаю, паночку… — Очі відбили переляк та покору.
— Де Мартин Панасович?
— Та тут, де ж йому дітися звідси.