— Ясно.
Пошукав і швидко знайшов ніж. Нічого іншого, придатного для захисту, бодай трохи схожого на зброю, більше не бачив. Помахав куховарці пальцем:
— Хочеш жити — будь тут. Знайди куточок, заховайся. Сиди тихо, мишею.
— Так той… Миші тихо ж не сидять, — писнула Параска.
— Ти все почула, все зрозуміла. Не гарикайся тут мені. Ясно?
Більше Ярмолючка його не цікавила. Вона напевне не цікавить і вбивцю. Але краще налякати, хай не потикає носа звідси, поки все не скінчиться. А кінець уже дуже скоро.
Нікого не зустрів у передпокої. Забіг на другий поверх, навмисне гучно тупцяючи. Найперше кинувся до бібліотеки, постукав, теж гучно. Серафима з’явилася майже одразу, та всередину не пустила. Випурхнула в коридор, зачинила двері, стала між ними й Платоном, мовби вартова при брамі.
— Тихо. Він нарешті заснув.
— Де управитель?
— Не знаю. І він тут уже не управитель. Ми ж вирішили…
— Не має значення. Може, дали якусь вказівку, кудись послали.
— Тут нема куди особливо посилати. Що сталося?
— Не пускай його. Взагалі — нікого не пускай. Зачинися, відчиниш тільки мені.
— Платоне…
— Пізніше все детально поясню. Рушниця?
— Не дам! — вирвалося в Серафими.
— Мудро. Наче казала — вмієш стріляти?
— Треба — то впораюсь. Ти скажеш нарешті, що коїться?
Замість відповіді Чечель легенько підштовхнув її до дверей. Помітив — поглядом зачепила ніж у його руці, на лице набігла темна тінь. Більше нічого не пояснював, сказав усе, що треба. Крутнувся на підборах, ступив до спальні Мухортових. Штовхнув двері, не стукаючи, — Носок міг бути там. Але всередині нікого не побачив, хоча управитель усе ж не так давно лежав на покритому ліжку.
Наступна спальня — Авакумови.
Серафима вже зникла, замкнулася, як велено.
Грюкнув, раз, тут же — другий.
— Ви що собі дозволяєте? Вас тут хтось у чомусь уповноважив?
Георгій Андріянович не приховував неприязні — та на свою адресу Чечель не сприйняв. Покровитель мистецтв ставився так до всіх і відучора припинив це приховувати. Не привід віддавати на поталу. Усередині Платона що далі, то впевненіше говорив поліцейський.
— Хочете жити — сидіть тут, — кинув різко й сухо.
— Не ваша справа!
— Я попередив.
— Без нагальної потреби ми з дружиною намагаємося не мозолити нікому тут очі.
— Робіть так і далі.
— Я повинен вас слухатися?
— Як хочете.
Свій обов’язок Чечель виконав. Інтерес до Авакумова втратив. Наступна кімната — Лаврової.
Тук-тук.
— Платоне Яковичу, бідолашна Ольга без того налякана, не має сил. Ви нагнітаєте такими попередженнями.
— Вам краще діяти, як прошу, Наталю Дмитрівно.
Кімната Люсі.
Тук-тук.
— Я… — Голос тремтить, під очима темні кола.
— Ти не писнеш, поки не дозволю.
— Чечель!
— Так, це моє прізвище. — З нею планував найкоротшу розмову. — У Харкові подбаю про твою опіку. Тебе приведуть до тями. Більше не побачимося.
— Платошо…
— Цить! Марш!
Усі на місцях, усі попереджені.
На черзі — фінальний акт драми.
Чечель злився на себе. Дозволив розіграти виставу, ще й сам зробився головним і, що дуже прикро, — вдячним її глядачем. Мусив же оцінити, правильно прорахувати цю особу ще тоді, коли балакали в більярдній.
Два дні тому.
Минулого року.
Наче вчора.
Платон знову пішов донизу.
Мартина Носка побачив перед собою, коли збіг на середину сходів.
Жодного слова, тим більше — пояснення.
Правиця управителя гойдала сокиру. Коли він устиг зрозуміти, що викритий, — хтозна. Але й це зараз уже не мало значення. Не так погляд, як войовничий вигляд красномовно свідчив: або ти — або я. Будь-які перемовини неможливі.
З кухонним ножем проти сокири не виходять. Та все ж краще, ніж голіруч. Чечель ступив крок уперед, зійшов на сходинку нижче. Потім — ще на одну, ще. Носок не рухався, не зводив із Платона колючих очей.
І вже коли той став на передостанню, кинувся.
Позицію Чечель мав трохи вигіднішу, ніж супротивник, — міг атакувати згори. Але скористатися мінімальною, проте перевагою не зміг. Завадила сокира: управитель махав нею перед собою, наче замашним кийком, змусивши Платона берегти голову й плечі. Отже — рухатися акуратніше, захищатися замість нападати.
Чечель спритно ухилився від першого удару — сокира свиснула над головою. Перехопити ініціативу Носок не дав, пірнути під наступний удар виявилося складніше. Платон спробував відбити, виставивши руку з ножем далеко вперед, та управитель наступав потужно, стрімко, мов корпус піхоти. Змусив Чечеля розвернутися спиною до стіни, відрізати шлях до відступу. Третій удар — сокира подерла стіну гострим лезом.
Справжній дроворуб за звичною тяжкою роботою.
Платон скреготнув зубами. Місця для маневру лишилося дуже мало. Наступний удар уже неодмінно дістане, не череп, так шию чи плече. Але й тут помилився — дроворуб різко поміняв тактику. Тепер гатив не навскоси, перехопив держак обома, замахав перед собою. Ухилятися вдавалося дедалі важче, край обуха вже черкнув голову, від чого з очей сипонули бризки.
— НАЗАД! — ревонув Чечель відчайдушно, немовби крик міг відлякнути ворога.
А потім зробив несподіваний випад, б’ючи широким лезом по ворожій правиці та досягаючи цілі — рука була надто близько, аби промахнутися.
— А-А-АЙ! — тепер заволав Носок, уже від різкого болю.
Сокири не пустив, але відскочив назад, затиснувши поріз. Це дало Платонові більший простір, він не збавив обертів, не припиняв атакувати, малював перед собою в повітрі півкола лезом. Ножем ніколи дотепер не бився, та діяв, мовби хвацький фехтувальник.
Чисто тобі мушкетер короля.
Та удар по голові все ж дався взнаки: маневреність і увага послабилися. Чечель пропустив контратаку, сокира зачепила руку вище від кисті. Сам не зрозумів, як розтиснув пальці. Ніж із брязкотом полетів на підлогу.
Наступної миті Платон зрозумів — так навіть краще. Рукопашний бій усе ж був йому знайомішим, звичнішим. Йому вдалося пірнути під дроворубову сокиру, яка, здавалося, ось-ось стане вироком та переможе. У русі зупинив Носкову правицю лівою, тут же перехопив обома. Перетворив власне тіло на важіль, як того вимагали правила джіу-джитсу. Вивернувся, крутнувся, смикнув, переміщаючи центр тяжіння.
Сокира випала, зачепивши ногу.
Але й противники не втрималися — повалилися під вагою одне одного.
Тут Платон втратив ініціативу. Носок миттю опинився згори. Вдарив навідліг раз, другий, третій, замолотив важкими кулаками. Чечель заледве встигав перехоплювати руки, і опір майже нічого не давав. Хіба що удари пропускав через раз. Він спробував стати на «місток», та прийом не дозволив скинути ворога: Носок сильно опустив кібчик, перетискаючи живіт. Від того перехопило подих, отримані лящі паморочили дедалі більше.
Сокира валялася недалеко — руку простягни.
Управитель бив і вигукував щось голосне, погано зрозуміле. Крик тонув у шарі вати, котрий коконом оповивав голову, занурював, поглинав, відбивав усіляке бажання боротися. Платон уже бажав, аби все скінчилося, як-небудь. Він лиш махав руками й звивався під суперником, а той уже стиснув його череп з обох боків, піднімав голову, мов порцелянову, бив і бив потилицею об тверду холодну підлогу.
Після якось удару Чечель завмер.
Носкове обличчя бачив над собою, наче в тумані.
Звідти ж, із туману, наповненого болем, зринула занесена рука.
Дроворуб таки дотягнувся до сокири.
А тоді гримнув грім.
— Я заборонила будь-кому чіпати тебе. Хоча панові Кокушку дуже кортить.
— Хто це?
— Повітовий справник із Валок. Вгадаєш, чому до нас не доїхали ще вчора? А могли ж!
Платон знайшов себе на ліжку в Серафиминій спальні. Застреливши управителя, вона криком змусила Авакумова, єдиного здорового чоловіка в маєтку, відтягнути побитого, закривавленого сищика саме туди. Труп Носка не веліла чіпати, і тепер мертві тіла були розкидані по першому поверсі. Ніхто, крім господині, спускатися не наважився, хоч вона й запевнила: завдяки панові Чечелю вже нікому ніщо не загрожує.