— У кадетському корпусі вчив німецьку. Тож вислухав пана Мілкуса без допомоги його чарівної молодої дружини. Він трошки плутається, бо багато в чому спирається на ваші пояснення. Йому ж, своєю чергою, все перекладала пані Мілкус. З перших рук, погодьтеся, зрозуміліше.
— Мене допитали тричі. Валківський повітовий справник Кокушко, агент губернської розшукової поліції, і окремо удостоїв такої честі сам оберполіцмейстер.
— Читав рапорти всіх трьох, — сухо кинув Кулагін. — Ви говорили для кримінальної поліції.
— Вам скажу те саме. Тобто нічого нового, усе описане під протокол мною підписане.
— Зате в мене є для вас новина. Повірте, саме вона тепер впливає на ваше життя. Позитивно для вас.
— А не краще вам усе пояснити одразу, без довгих передмов?
— Ні, — відрізав ротмістр. — Краще вам відповідати на прості й безпечні запитання.
— Я ще минулої зустрічі втомився від вашого словоблуддя, — не стримався Платон.
— То не морочте голову. Відповідайте, та й по всьому.
— Гаразд, — змирився Чечель. — Зрештою, сам, бувало, змушував повторювати те саме десятки разів. Зволите.
— Як ви вирахували управителя? Перебіг думок, причини й наслідки, лише іменники й дієслова.
Вони саме проходили повз міську Думу.
Десь позаду голосно заіржав кінь.
— Мусив швидше розкусити. За такі помилки або виганяють зі служби, або, що частіше, понижують у чині. Ази будь-якого розшуку, пане Кулагін. Альфа й омега. Сліди. Я їх не побачив.
— Де?
— Ніде, — мовив Платон. — У тому-то й фокус. Злочинець залишає сліди, завжди. Він не літає в повітрі. Їх лишав навіть невидимець Гриффін, читали пана Веллса?
— Менше літератури, — нагадав ротмістр.
— Приклад доречний, — наполіг Чечель. — Невидимця, повністю голого, ніхто не бачив. Та варто вступити босою ногою в мокре — і ось уже помірний слід. Будинок оточував сніговий килим. Наслідить на ньому навіть невидимець. За умови, якщо справді прийде ззовні. З чого все почалося? З убивства Мішеля Григоренка? Ні. З моторошної історії про перевертня, розказаної Мартином Носком. Звідки дізнався про неї, якщо найнятий тут, у Харкові, і ніколи не жив у Грушівці? Бо тутешній, вісім років тому страшна казка була на слуху. Використав її, аби нагнати жаху. І водночас — підготувати господарів та гостей до появи чудовиська. Якого ніхто, крім так званого управителя, не бачив.
— Мілкус бачив. Стріляв у нього, — вставив Кулагін.
— Він бачив, як постать у темному вбивала лікаря Лаврова, — уточнив Платон. — До того моменту спав. Його розбудили крик та брязкіт розбитого вікна. Вбивця не застрибнув іззовні, як виглядало. Він зайшов ізсередини. У двері. Жертва сама його впустила. Думаю, Носок легенько постукав, Лавров відчинив. Упізнав управителя, нічого не запідозрив. Той зачинився, зловив момент, розбив шибу. Поки лікар не оговтався — розпанахав йому горло. Ви ж бачили ту бляшану рукавицю з пазурами? Знайшли в його речах.
— Поки більше припущень, — мовив ротмістр.
— Бо вбивця ж мертвий! До того ж версії — здебільшого припущення. На користь сказаного грає сніг. Якби вбивця справді заскочив із двору, на підлозі лишилися б мокрі сліди. Не оббив же він черевики перед тим! Навіть якби оббив: сухий сніг тане в теплому приміщенні. Ні-ні, залишилося б мокре. Я міг би помітити. Вбивця це розумів. Тому й обрізав дроти.
— Обрізав?
— Списав на негоду. Мене осяяло, коли шукав і не знайшов сліди вбивці полковника Мухортова. Він міг відступити двома шляхами: або вперед, звідки вискочив, — або назад.
— Бачив карлючки.
— Я не художник, — відмахнувся Платон. — Проте картину уявив. Вбивця міг напасти на управителя, розправитися з ним, вибігти просто на мене. Інший шлях — лишити управителя, бо ж не його ціль, кинутися назад і потрапити на очі Ковалевському. Ані він, ані я не бачили втікача. Був третій шлях — навпростець, садом, за огорожу. Уночі було не до того, зранку ж слідів не побачив. Напередодні їх сховала нічна заметіль. Тепер ніщо не могло сховати. Отже, їх не було в природі. Так я вперше запідозрив Носка.
— А сліди по той бік вікна спальні Мілкуса?
— Вискочив, натоптав. Оббіг, зайшов до маєтку чорним ходом. Він же добре його вивчив. Тому ніхто краще за нього не знав, де дроти. Вбивши Григоренка, управитель приставив драбину до стіни й перерізав їх. Потім закріпив, аби не привернули мою увагу.
— Саме вашу?
— Моя поява, пане ротмістр, порушила всі його плани. Він чекав на іменитих гостей, мав щось персональне до всіх і кожного. Мотив навряд дізнаємося. Відтак сама присутність фахового сищика збила з пантелику. — Чечель захопився, його несло. — Не збирався відмовлятися від дбайливо продуманого плану.
— Заметіль викликав штучно?
— Думаю, хуртовина допомогла. Якби її не було, суттєво нічого б не помінялося. Гірше, повторюся, скоювати злочин за злочином там, де присутня особа, знана вмінням їх розкривати. Носок зважив на це — і кинув мені виклик. Частиною його гри було занурити все довкола в темряву, бо при свічках важче провадити дізнання. Далі — не давати мені передиху. Я мав метатися від гостя до гостя, плутатися у версіях, зайняти оборону від нападу удаваного монстра. Тим часом той, кого шукали ззовні, вбивав ізсередини. Недарма одразу підозрював серед присутніх спільника. Того, хто став очима й вухами загадкового вбивці. Тоді як убивця весь час був поруч. Сам усе чув та бачив.
— Обірваний дріт — остання деталь?
— Не лишив інших підозрюваних. Ніхто з гостей не знав, де дроти, де драбина, чим їх розітнути, як краще закріпити. Тим більше цього не міг облаштувати паралізований господар. І вже точно — його дружина.
— Жінки також бувають убивцями…
— Бувають. Пані Мілкус за формальними ознаками — вбивця. Застрелила Мартина Носка. Чим урятувала мені життя. Поліція не переслідує її за це, навіть на думці не мала. Але якщо треба пояснити, чому Серафима не могла вбивати своїх гостей, — прошу дуже. Ви ж бачили рукавицю з пазурами.
— Роздивився. Середньовіччя якесь. Темні часи.
— Зброя не для її тендітної руки.
Газетяр знову пробіг повз них, тепер у зворотному напрямку.
— Ви не згадали про останню жертву, Платоне Яковичу.
— Вона доводить незрозумілу досі Носкову затятість. — Чечелю це найбільше боліло. — Я був виснажений, побитий, поранений, погано усвідомлював себе та все довкола. Там без мене обстежили місцевість. Знайшли сліди від лижв, але з протилежного боку садиби. Вбивця вибрався через садову хвіртку. Вже знав, що господиня попросила Ковалевського вирушити в Грушівку. Можу напевне сказати: управитель на очі не потрапляв, у маєтку його точно не було. Вислизнув, погнав на лижвах навпростець…
Перебіг думок раптом об щось перечепився.
Платон затнувся, мотнув головою.
Кліпнув очима.
— Платоне Яковичу?
— Нічого, нічого… — Він знову кліпнув. — Так, згадав дещо. Не надто суттєве, проте… — Прокашлявся, повів далі впевненіше, хоча вузлик не розв’язався. — Пішов навпростець, зрізав кут. Підстеріг Сержа, заскочив зненацька. Не дав оговтатися, зробив свою справу, повернувся назад. Напевне мої обстеження в дворі не проминули Носкову увагу. Зрозумів — його викрито. Перейшов у атаку, критися більше не мало сенсу. Тією самою сокирою міг потім порубати решту гостей. Почати з Авакумова, жінки так само навряд могли розраховувати на пощаду.
Чечель говорив, думки ширяли в іншому напрямку.
— Якщо ви й помиляєтесь у прогнозах, то не набагато.
— Що?
Платон зиркнув на Кулагіна, мовби балакав не з ним, втрутився в чужу розмову.
— Е, ви де зараз? — Ротмістр провів правицею перед його обличчям.
— Даруйте… — Чечель опанував себе. — То як ви сказали? Не помиляюся?
— Здається, у вас досі гуде в голові.
— Це правда. Паморочиться час від часу, — збрехав Платон.
— Тепер мене послухайте, дуже уважно. — Кулагін зосередився. — Мова рапортів суха, казенна. Мені справді важливо було почути живі пояснення від людини, що мимоволі викрила одного з найнебезпечніших злочинців імперії. Не перебільшую. Самі того не розуміючи, пане Чечель, ви діяли в інтересах нашого департаменту.