— З купецтвом узагалі все ясно. Жертвував на церкву мало не кожного великого свята. Жінка, шестеро дітей, театр вважав кублом розпусти. Пристойні люди, на його думку, не повинні близько туди підходити. А коли вже прийшов — усе, пристойності гаплик. Мануфактурник Васильєв, той, кого Лихоліт застрелив, таких самих поглядів був. Тож Авакумову й старатися надміру не довелося. Хай би хто як до нього ставився, на той момент погляди всіх сімох збіглися. Хіба що, припускаю, Георгій Андріянович усе ж через друзів-покровителів якось та й вплинув на формування саме такого складу присяжних. І то, зволите бачити, ледве-ледве голоси переважили.
Чечель замислено переплів пальці, хруснув кісточками.
— Авакумов… Щойно зайшло в голову. Ходять чутки про його, скажімо так, не зовсім прийнятні інтимні вподобання.
— То й що? Содоміти, Платоне Яковичу, — теж моралісти.
— І все ж таки для покровителя мистецтв у тій справі було ось особисте. Інтимне, я б сказав. Тут не про моральність убивці йдеться, так собі думаю.
— Правильний напрямок, — легко погодився Сокольський, звично націливши недопалок. — Інакше б Авакумов пальцем об палець не вдарив. Те, що він віддає перевагу молоденьким гарненьким хлопчикам, — знаю. Те, що шлюб — прикриття, так само не секрет. Частина суспільного договору, мосьпане. У якому перший і головний пункт: зберігати пристойність. Мораль вивихнута, не трошки — сильно. Проте саме шлюб Авакумових дозволяє всім, хто втаємничений, закривати очі на ненормальну ситуацію. Смішно прозвучить… та Олена й Георгій Авакумови — така сама ідеальна пара, якою були Іда й Ілля Лихоліти.
— Але ж звинувачення Іди без вагомих на те причин суспільство проковтнуло. Отже, вчора пару називають ідеальною. А завтра запльовують.
— Так і є.
— Що заважає парі Авакумових пережити подібне?
— Він не вбив свого коханця. Її не звинуватили в убивстві свого полюбовника. Поки вони разом на людях, поки вони у світському товаристві, поки в нього є мільйони, поки він — покровитель, цінитель і меценат, поки їх приймають у найкращих домах — Авакумови недоторканні для громадського осуду. Ось у такому світі ми живемо.
Чечелю вперто щось заважало скласти висновки в логічний ланцюжок.
Знову, і то не вперше, думки об щось перечіплялися.
— Це не означає, що Адоніс не міг бути коханцем Авакумова. До речі, свого покровителя. Навряд меценат із, гм, специфічними потребами опікувався посереднім молодиком із провінції просто так.
— Згоден, благодійність нашого пана мецената має певну мету. Теж мислив у цьому напрямку, знаючи авакумовські смаки. Та зайшов у глухий кут. Шлях у нікуди. Не йдіть ним і ви, розчаруєтесь та згаєте час. Він дійсно влаштував Адоніса в театр. Дбав про гарні ролі для нього. Але — не більше. Вони не спали разом, прости, Господи. — Адвокат сплюнув. — Там узагалі не розбереш нічого. На безкорисну опіку не схоже, не та Авакумов людина. Та балакав я з акторами й акторками. Там же всі на очах. І дивна картина малюється. На початках Адоніс із коханками бавився, відбою не мав, красунчик же, ще й під дахом головного мецената. Ну, як рольку випросить для любаски при нагоді. Тільки все швидко минуло. Ходить Адоніс увесь такий загадковий. Дає зрозуміти: має зв’язок із дорослою, зрілою дамою.
— Іда?
— У поліції теж так подумали. Вона заперечує, їй не вірять. Дізнатися, з ким крутив, неможливо. Таємницю забрав у могилу. Тільки ж був у нього хтось, чорт забирай!
Сокольський зіжмакав недопалок, розтер у долоні.
Тирсу насипав гіркою в попільницю.
— Де ви взялися на мою голову, Платоне Яковичу, — буркнув беззлобно. — Роз’ятрили душу. Це ж вони вбили Іду, оті семеро присяжних. Хоч би як ви ставилися до Ковалевського, він теж спільник. Авакумов — ватажок зграї, хотіли інші того чи ні. Вони ж убили й самого Лихоліта. Якби не втік із каторги, там би рано чи пізно на смерть загнувся. Сашенька зникла, ні слуху, ні духу.
— Куди?
— Родичі від них після процесу відхрестилися. Дівчинку поселили в притулок, звідки тікала тричі протягом двох років. Усякий раз ловили. Причому зважте: не вихователі. Поліція. Дівчинка крала на вулицях та базарах. Навіть торгувала собою, аби вижити. Її повертали в притулок, як повертають батькам, додому. Мала` ще, аби йти за ґрати. Хоча притулок — та сама тюрма. Нарешті вчетверте Сашеньці пощастило. Не знайшли. Хоча, — адвокат відмахнувся, — не дуже-то й хотіли шукати, мабуть. Про Лихолітів усі хоч якимось боком причетні воліли чимшвидше забути. І що маємо в сухому залишку? Семеро присяжних засідателів в ім’я торжества моралі зруйнували порядну харківську родину. Пафосно звучить? Скажіть простіше.
Чечелю нічого не хотілося говорити.
Навпаки — кортіло швидше відкланятися.
Розумів: так не робиться. Виглядало, видоїв відомого правника. Отримав не лише те, що хотів, — почув значно більше. І тепер утратив до співрозмовника всякий інтерес. Повівся, мов той солдат у борделі: трам-тарарам, дякую, мадам…
Але все ж знайшов привід не продовжувати, закруглити розмову.
Обіцяв — дуже скоро пан Сокольський дізнається дещо дуже цікаве.
На вулицю вибіг, не взявши труду застебнути пальто. Зловив візника, наказав:
— Кінна площа! Жени, рубль плачу! — і показав целковий.
Розділ 26. Дев’ятий день
Харків, Торгова площа, «Гранд-готель»
Мілкуси у жалобі вигляд мали урочистий.
Потреби в жалобному вбранні не було. Чечель лиш сказав — запрошує зібратися в його апартаментах, бо традиція вимагає відбути дев’ятини. Рахував від загибелі Мухортова й Ковалевського, але згадати пропонував усіх. Серафима зрозуміла буквально: не тільки дібрала Мілкусу і собі чорний одяг, а й вдягнула капелюшок із короткою вуалеткою. Вкупі з незмінними окулярами чоловіка та його широкою бородою пара виглядала урочисто, навіть монументально.
Натомість вдова Мухортова обмежилася чорною мереживною хусткою при однотонній, дещо важкуватій сукні. А подружжя Авакумових узагалі вирішило обійтися без жалобних елементів у одязі.
Платона на вимогу Мілкуса поселили в нумері люкс поруч із ними, за стіною. І все одно йому та Наталі Дмитрівні довелося чекати їх півгодини. Цей час усі спершу намагалися вести бодай якусь світську бесіду. Та дуже скоро зрозуміли: мовчати й не силувати себе — у цій ситуації значно пристойніше. Нарешті Серафима, наперед постукавши, укотила візок із Едвіном. Винокур раптом пожвавився. Стрімко перетнув кімнату, спершу приклався губами до затягнутої чорною рукавичкою Серафиминої руки, потім м’яко перехопив ручки крісла. Сам викотив Мілкуса на середину, розвернув візок, аби той опинився в центрі й міг бачити всіх. На цьому припинив спробу керувати. Повернувся до Олени Луківни, яка весь час непорушно сиділа в кріслі, став за спиною дружини.
Тепер п’ять пар очей в очікуванні дивилися на Чечеля.
Пора.
— Дякую, пані та панове, що відгукнулися й пристали на мою пропозицію. Софія Іванівна, вдова пана Ковалевського, збиралася доєднатися до нас. Та зранку не змогла встати. Нерви без того слабкі мала, постійно лікувалася. А тут таке… Сержа не ховали без неї, чекали, поки з Баден-Бадена доїде. Про вдову лікаря Лаврова ви ж знаєте — після поховання помістили на Сабурову дачу. Там, де чоловік покійний практикував, така сумна іронія. Навряд ви хотіли би бачити серед нас дівицю Черниш. Я знаю, де вона, обіцяв подбати й слова дотримав. Хай собі там і лишається. — Платон ляснув у долоні. — Пристойніше, мабуть, було б зібратися в апартаментах пана Мілкуса. Та навряд я маю право запрошувати когось не до себе.
— Ви й тут не в себе вдома, — кинув Авакумов.
— А ви могли б хоч сьогодні стриматися, — зауважила Наталя Дмитрівна.
— А ви, мадам, могли б утриматися від зауважень моєму чоловікові, — процідила Олена Луківна.
— А ви б усі могли поводитися прийнятніше, — нагадала Серафима й одразу переключилася на Чечеля. — Не мусите вибачатися. Після того, що ви зробили для нас усіх, маєте право розпоряджатися нашим часом.