— Це все? — запитала Серафима сухо.
— Я зрозумів, що заважало скласти все докупи в, чесно скажу, дуже непростій для мене історії. Ніби все добре — та постійно об щось перечіпався. На перший погляд справді все вказувало на управителя. Зрештою, він же напав на мене, мало не вбив…
— І я тебе врятувала, — нагадала молода жінка.
— Ти не мене рятувала. Ви з батьком домовилися вбити спільника. Він уже заважав, і тут теж не обійшлося без мене. Якби не моя незапланована поява, той, хто називав себе Мартином Носком, залишився б живим. А ви розійшлися б отак само, як тепер: не захотіли більше жити в проклятому місці. Згодом управителя звільняєте так само, як найняли. Та й кого цікавлять наймані управителі! Але мені того ранку вдалося нарешті скласти думки докупи й вирахувати Носка. Я поквапився сказати вам, тим самим підписав вашому спільнику смертний вирок. Управителя нацькували на мене — аби потім розіграти щасливий порятунок і остаточно списати всі вбивства на нього. Хоча вбивали ви, пане Лихоліт… Ні, краще Мілкус, так звичніше. Десять років виношували план водночас страшної й витонченої помсти. Аби зовсім вивести себе з кола підозрюваних, почали довгу гру в паралізованого інваліда. Це дало змогу не з’являтися на людях під виглядом постійного поганого самопочуття. Проте кількох помилок ви все ж таки припустилися.
— Цікаво. — Чоловік у інвалідному кріслі далі скупився на слова.
— Аби вбивати людей одного за одним, навіть маніяку потрібен мотив. Так званий Носок не мав жодного з видимих. Списати потім на раптове божевілля? Хтозна, Мілкусам могли б повірити. Тим більше що так простіше й швидше згорнути справу. Аж раптом, тільки не смійтеся, знову на заваді поховати все й пустити на гальмах став ваш покірний слуга. Бо саме завдяки мені жандарми нарешті зітхнули спокійно: знайдено та знищено одного з найнебезпечніших анархістів-терористів. Казус, повторюся, у прямій причетності до того неблагонадійної особи, яка має купу негласних заборон проживати в губернських містах і раптом — проти власної волі стає в пригоді Охоронному відділенню. На певний час я отримав своєрідну індульгенцію. І жандармський ротмістр на пальцях пояснив — за що. Слово за слово — я дізнаюся про зв’язок терориста-втікача з колишнім професором Лихолітом. А також — з особою, прямо причетною до грушівської страшної казки про перевертня. Вони тікають утрьох, один із них через вісім років виринає в Грушівці під чужим іменем, перевертень починає криваву різанину. Жертви — четверо з п’яти присяжних засідателів, на чиїй совісті смерть Іди Лихоліт та подальше руйнування доль усіх членів родини. Можна припустити: ось мотив — помста за друга. Усе б лягло. Аби той, кого ми знаємо як Мартина Носка, справді був сентиментальною людиною з романтичним настроєм карати непокаране зло в ім’я справедливості.
— Так буває, — кинув Мілкус.
— Згоден. У моїй поліцейській практиці й такі мотиви траплялися. Але такі люди, як Носок, не виношують планів помсти багато років, якщо йдеться не про особисті рахунки, — твердо сказав Платон. — А головний аргумент тут: управитель Мілкусів усе ж таки другорядна фігура. Він не міг зібрати в певний час у певному місці всіх потрібних йому персон, та ще й з дружинами. Зате, як тепер розумію, другорядна роль та великий досвід підпільного політичного й кримінального життя дозволили Носку збирати докладні відомості про всіх, кого ви з донькою засудили на смерть. Ось так він дізнався, зокрема, про пристрасть Люсі до кокаїну — вивести дівчисько з ладу ви планували незалежно від моєї несподіваної присутності на святі вашої кривавої помсти. Але все ж таки найбільше мені допомогла шановна Наталя Дмитрівна.
Чечель зробив у її бік легкий уклін.
— Я? — щиро здивувалася Мухортова, яка досі мовчала й напружено слухала. — От не могла подумати!
— Чесно кажучи, першу підказку дав пан Ковалевський ще напередодні, коли гості збиралися біля Благовіщенського собору. Тоді вона пролетіла повз мене, як і повз вас. Бо хто ж міг подумати, як далі все закрутиться.
— Досі не розумію, про що мова.
— Найперше — Серж згадав до слова, що він, лікар Лавров та ваш чоловік час від часу зустрічаються в судах, бо всі троє — присяжні засідателі. Тоді я не надав цьому значення. Хоча цей громадський обов`язок — чи не єдине спільне між ними. Але прозріння прийшло потім і стало ознакою, за якою були дібрані гості. — Платон кинув у бік принишклої Серафими. — Та все ж зустріч вашого чоловіка зі старим товаришем вартувала більшої уваги. Вона здавалася приємною несподіванкою для обох. У Ковалевського вихопилося: «Не думав, не гадав, ти ж ніби не мусив». Чому, якщо запрошення кожного — лотерея, навмисне проведена подружжям Мілкусів? Ви назвали її Днем Орхідеї, білетики продавали на прийнятті в міського голови. Зазвичай списки запрошених публікуються, але без них зрозуміло: є традиція запрошувати шанованих у місті осіб. Полковника Мухортова серед запрошених не було. Згодом, уже після його загибелі, ви, Наталю Дмитрівно, сказали мені: «Ми з Федором Федоровичем не мали тут бути. Але, бачте, зорі розташувалися саме так, не інакше. Це — Божа воля. Заразом — Божа кара». Ось це мене й муляло: ви самі не знали, що будете запрошені.
— Так ніби ж інші теж не знали…
— Решта не здивувалася, — пояснив Чечель. — Бо Ковалевські, Лаврови, Авакумови і Григоренко, але напевне з іншою пасією, хоч тепер не має значення, запрошеними були. Серафима особисто продала кожному білетик. Тож усім нічого не заважало повірити у випадковість вибору. Вчора з салону фотографії на Кінній я приїхав із візитом до вас. Бо зрозумів, хто ховається за машкарою Мілкусів, — і одразу згадав оті здивування, Ковалевського й ваші. Запитав, чи були ви серед запрошених на тому прийнятті…
— Нічого не пояснили, — перервала Мухортова.
— Обіцяв усі пояснення завтра. Ви їх зараз отримуєте. Вичерпні. — Полковниця кивнула, Платон повів далі, користуючись тим, що інші досі не відходять від шоку. — Вам принесли з розсильним персональне запрошення. До нього додавалася листівка, де було написано, що родина Мілкусів хоче бачити вас особисто, адже багато начувана й бажає особисто засвідчити пошану. Ви зберегли послання. — Він не запитував, констатував. — Після вчорашнього візиту до вас я остаточно зрозумів увесь план. Уникнути помсти жодна з жертв шансу не мала. Усіх загнали в пастку непомітно, усі пішли в неї охоче. Але разом із тим я до вчорашнього відкриття не знав, що робити з лижвами. Ось що ви проґавили й не зважили. — Чечель схрестив погляд із Мілкусом.
— До чого тут лижви?
— На господарстві їх було дві пари. Та лише одна підходила однаково Ковалевському і Носку. Тобто змайстрована на звичайну, стандартну ногу. Друга пара виявилася більшою, до ноги не підганялася. Серж іще сказав тоді: «Не на ногу, а на лапу». Теліпалася, гуляла, пересування утруднювала. Напередодні загибелі Ковалевський став на зручні лижви. На них же вибрався раніше постріляти зайців. Його вбили, наздогнавши й зрізавши шлях. Теж на лижвах, лишилися сліди. За всіма ознаками, так міг діяти тільки Носок. Аби я не пригадав розмір вашої ноги. Він більший, це видно навіть зараз. Більший навіть проти цього.