Платон виставив наперед свою.
Захопився викриттями.
Захопився собою.
Втратив пильність на дуже короткий час.
Цього виявилося досить — адже той, хто називав себе Едвіном Мілкусом, не зводив із нього очей.
Ховав їх за окулярами.
Тому Чечель і не побачив небезпеки вчасно.
На повний зріст чоловік виявився високим і сильним.
А спритність мисливця-перевертня довів, рвучко зіскочивши з не потрібного тепер інвалідного візка. Відштовхнувши його далі до стіни, в русі скинувши так само зайві тепер окуляри, Мілкус у широкому стрибку налетів на Платона.
Чечель усе ж встиг скочити назад. Озброєну правицю нападник перехопив, вивертаючи й прагнучи забрати револьвер. Палець натиснув спуск, гримнуло, куля влупила в стелю.
Олена Авакумова вереснула, поповзла зі стільця на підлогу.
Платон вивернувся, діставши коліном пах нападника. Мілкус послабив хватку, та наступної миті дійшло: це маневр. Новий удар оглушив, Чечель розтиснув пальці. Револьвер опинився у Мілкуса, а сищика він міцним копняком відкинув ближче до Мухортової, яка в усьому цьому гармидері була єдиною, хто дивом зберігав спокій.
Дуло дивилося на жінку, яка вбила Петра Шабанова — і стала причиною смерті Іди Лихоліт.
— НІ! — заволала Олена, вовтузячись на підлозі.
Платон зводився на ноги, підлогу під ним хитало.
— ГЕТЬ!
Це кричав Георгій Авакумов.
Чечель не припускав, що покровитель муз може прийти сюди з пласким браунінгом.
Дуло дивилося на Мілкуса.
Дуель.
— ТАТУ!
— САШО, НАЗАД!
Нерви здали — Авакумов усім корпусом повернувся в бік, звідки долинув вигук і відчувся небезпечний для нього рух.
Він стрельнув не впритул — та з близької відстані.
Хтозна, чи цілив у голову.
Сашенька Лихоліт, яка називала себе Серафимою Мілкус, рухнула до його ніг.
— А-А-А-А!
Горлали разом: батько, на чиїх очах застрелили єдину доньку, і Чечель, який кинувся на нього, прийомом збив із ніг, ударив по відкритій ділянці шиї ребром долоні. Забрав «апаш» назад, підвівся.
Оглянув поле битви.
Мілкус лежав на спині, тяжко дихав.
Авакумов допомагав дружині підвестися, браунінг валявся на підлозі.
— Вона забрала у вас дружину, — мовив Чечель, дивлячись на лежачого й уже втративши до Авакумових інтерес. — Він забрав доньку. Я не знаю, що мені робити далі.
— Я знаю.
Платон глянув на Мухортову, ніби побачив її тут уперше.
— Ви забули, пане Чечелю, я не лише вдова полковника кавалерії. Я сама походжу з давнього військового роду. Ви ж покликали мене сюди свідком. Тепер у цій кімнаті — вбивця мого чоловіка. Дозвольте далі розв’язувати цей вузол мені.
Розділ 27. Про холодну страву
Харків, вулиця Куликівська
Запрошення на обід адвокат Сокольський прийняв.
Чечель переїхав до Ковалевських, бо в «Гранд-готелі» після недавніх подій лишатися не збирався. Хотів узагалі вибратися з Харкова чимшвидше. Затримали обставини, яких не перебороти. Найперше — поліцейське розслідування.
Платон ще жодного разу з часу вигнання й вимушеного кочового життя не почувався настільки невидимим. Драма відбулася в його люксі, слідчий мусив його опитати — але розмова велася не під протокол. Більше того: перш ніж говорити з ним, поліцейський кудись надовго відлучився. Потім перелічив питання, які просив прояснити. Жодного разу не звернувся на ім’я чи прізвище. Слухав з таким виглядом, ніби відбував нудний ритуал чи покарання. Нічого ніде підписати не дав. Попередив, аби Чечель лишався на місці, в межах досяжності. Й одразу ж заперечив сам собі: якщо є потреба залишити Харків, можна це зробити, навіть не поставивши владу до відома.
Чечель розгубився, бо справді не знав, як краще діяти. Тим часом на допомогу прийшла вдова Ковалевського — зовиця Христина дуже просила затримати рятівника в гостях так довго, як у нього стане терпцю. Платонові від того стало ніяково. Він спробував пояснити: не врятував Сергія Івановича, навпаки, не вберіг. На що отримав категоричне:
— Берегти мого чоловіка не мусили. Серж сам чудово дбав про себе. А Христину врятували від неминучої смерті. Не ображайте, не відкидайте гостинну руку. Будьте як удома. Серж дуже б того хотів.
Чечель оселився у квартирі на Куликівській, зайнявши кімнату, звідки не так давно забрав свої нечисельні пожитки. «Даймлер» удова прилаштувала в гараж і, попри протести гостя, оплатила оренду до кінця березня. А Платон раптом зрозумів: йому нема куди особливо податися далі. Так само як було наприкінці минулого року, по залагодженні справи Ковалевських.
Тим часом луна від справи з грушівським перевертнем після несподіваної, справді сенсаційної розв’язки пішла не лише Харківською губернією. До міста поквапилися звідусіль газетярі — відомі, маститі репортери та початківці, котрі бажали зробити собі на цій гучній історії ім’я й почати з неї кар’єрне зростання. Хвилю особливого інтересу швиденько осідлав Арсен Сокольський. Виграти процес не мав шансів жоден адвокат, але тут важливіше не проґавити можливість опинитися в центрі загальної уваги. Тим більше Сокольський певним чином був до справи причетний — Лихоліти були його клієнтами, і тепер він без особливих перешкод отримав доступ до раптово воскреслого професора. Як наслідок, тримав руку на пульсі, мав змогу стежити за перебігом подій, отримував новини з перших вуст.
Натомість Чечель був від усього ізольований.
Два дні по тому, коли трошки вляглося, він навідав Наталю Мухортову. Вона отримала свою порцію газетної слави, хоча захвату від того не відчувала. Для поліцейського слідства, а в подальшому — прокурора, судді та присяжних полковнича вдова стала одним із ключових свідків. Адже для всіх, зокрема й репортерів, вона стала тією самою неймовірно проникливою жінкою, котрій вдалося зняти машкару з Мілкусів. Виявити, що насправді вони — батько й донька, які видавали себе за чоловіка-мільйонера та його молоду дружину. Втім, воскреслий професор таки справді виявився мільйонщиком. Фальшиві документи й вигадані біографії зовсім не означали, що на справжніх рахунках не лежать справжні гроші.
— Я видала ваші здогади за свої. Ви ж не розгніваєтесь, Платоне Яковичу?
— Аж ніяк, Наталю Дмитрівно. Аби ви повели все правильно й логічно.
— Поліція знає: я зрозуміла, що нас із Федором Федоровичем спритно обдурили. Ми не були на прийнятті, не купували благодійних білетиків. Та все одно чомусь дістали запрошення від Мілкусів. Далі трошки прибрехала. Мовляв, звернула увагу на дивну обставину — всі гості-чоловіки були присяжними на одному давньому суді. І зовсім розійшлася: Федір Федорович любив зберігати газети з публікаціями про гучні процеси, до яких мав стосунок. На щастя, знайшла одну таку, з фотопортретом матері й доньки Лихолітів. Дівчинка нагадала мені нещасну Іду… хоча це неправда. Ходжу тепер щодня на службу, замолюю гріхи. Зробила щедру пожертву на храм, на сиротинець.
— Ви вчинили так, як хочуть усі довкола, — визнав Чечель. — Грішники де завгодно, тільки не тут, у цій кімнаті.
— До «Гранд-готелю» ми з Авакумовими прийшли встановити істину. В поліцію не зверталися, аби не пекти раків потім, якщо всі наші підозри й висновки виявляться дурнею. Але викритий нами лже-Мілкус раптово напав на нас. Георгій Андріянович завбачливо прихопив зброю. Обидва люкси винайняті й оплачені Мілкусами. Ви ніде не фігуруєте.
— Ніхто не питав, для чого парі два номери поруч?
— Дивацтва тих, хто платить гроші, ніколи нікого не цікавлять. Ані в Харкові, ані в цілому світі.