Звичайно, в╕дчай, спустошення, самотн╕сть - почуття, що супроводжували ╖х розлуку, були вже в╕дом╕ Серг╕╓в╕, але в╕н вже не був тим неспроможним, беззахисним хлопчаком, що лише хилився в╕д удар╕в дол╕, в╕н вже п╕знав кохання у вс╕й його земн╕й велич╕ й н╕кчемност╕. Не даремно ж його порадником, господарем, його богом став Ярило - це прадавн╓ божество весняного пробудження й кохання, але кохання дикого, несамовитого, не скутого ще умовностями цив╕л╕зац╕╖, кохання, що б╕льше нагадувало шалений вибух ╕нстинкт╕в, а не найвищий вияв милосердя й сп╕вчуття.
Ярило був богом жорстоким, як ╕ справжн╓ не прикрашене земне життя. Ярило, як справжн╕й язичницький бог вимагав жертв, ╕ Серг╕й, чи то з помсти за зраджене кохання, чи просто заради угамування невситимост╕ розбурханих юначих жадань, почав приносити ц╕ жертви сво╓му богов╕, зваблюючи направо ╕ нал╕во д╕вчат та ж╕нок. Хоча й звабленням це назвати можна було дуже й дуже умовно, адже були це в б╕льшост╕ розкут╕, як то кажуть, без комплекс╕в д╕вчата та ж╕нки, як╕ хот╕ли бути звабленими не менше, а може й б╕льше, ан╕ж Серг╕й хот╕в ╖х звабити, так що Казановою його назвати навряд чи випадало.
Не в╕домо, чи якимось чином вс╕ ц╕ житт╓в╕ перипет╕╖ вплинули на духовне життя Серг╕я, мабуть, так воно й було, адже усп╕х╕в у малярств╕ в╕н досяг в цей пер╕од просто неймов╕рних - все йому вдавалось дуже просто й легко, як╕сь п╕дсв╕дом╕, ╕нту╖тивн╕ осяяння висв╕тлювали перед ним так╕ р╕шення, що ран╕ше в╕н про це нав╕ть уявлення не мав: так╕ колористичн╕ сп╕вв╕дношення, так╕ композиц╕йн╕ ракурси, таке глибоке вир╕шення м╕фолог╕чних тем вдавалося Серг╕╓в╕, що вс╕ були в захват╕, а його наставник Сид╕р Маркович так просто за голову брався в╕д захоплення.
Але Серг╕╓вому злетов╕ ось-ось мав п╕др╕зати крила найближчий в╕йськовий призов, бо служба в Радянськ╕й Арм╕╖ була хоча й почесним, але ж обов"язком кожного юнака, що досяг призовного в╕ку, а художн╕й ВУЗ, де навчався Серг╕й, не належав до тих заклад╕в, що надавали право на в╕дстрочку або зв╕льнення в╕д арм╕йсько╖ служби. Як вже йому це вдалося, одному Богу в╕домо, але Сид╕р Маркович вс╕ма правдами й неправдами, використавши вс╕ доступн╕ йому можливост╕, добився таки зв╕льнення Серг╕я в╕д призову. Серг╕й нав╕ть деякий час завдяки цьому ще насолоджувався цив╕льним життям, поринаючи з головою в насолоду малярством ╕ вириваючись ╕з полону живопису на деякий час заради чергово╖ любовно╖ ╕нтриги. Можливо, в╕н так би й прожив св╕й призовний в╕к, пройшовши школу життя, як оф╕ц╕йно називали Арм╕ю, заочно, якби сам Серг╕й не вир╕шив таки пройти цю школу по-справжньому.
Що його подвигло на такий крок? Найменш за все це був, звичайно, той липовий оф╕ц╕йний радянський патр╕отизм, в╕д якого вже на той час не залишилося й духу. Просто Серг╕й хот╕в не уникати того жорстокого випробування, яке повинен був пройти кожен юнак, щоб стати чолов╕ком, та й це життя з безк╕нечною чергою любовних пригод, що вт╕шали лише плоть ╕ не торкалися душ╕, просто втомлювало, що вже позначалося нав╕ть на його малярських пошуках - полотна ставали все б╕льше одноман╕тними, р╕шення все б╕льш поверховими й пласкими. Це був справд╕ якийсь тупик, безвих╕дь. ╤ щоб розрубати цей Горд╕╖в вузол, Серг╕й вир╕шив таким радикальним чином зм╕нити сво╓ одноман╕тне життя.
Та ще й служити в╕н вир╕шив не де-небудь, а в сам╕й найгаряч╕ш╕й точц╕, яку т╕льки можна було на той час знайти, в Афган╕стан╕, де точилася справжня в╕йна, а не просто якась там гра - виживу, вир╕шив в╕н, то, мабуть, таки зрозум╕ю в цьому житт╕ щось таке, що дасть мен╕ наснагу жити ╕ творити й надал╕, а загину, то - загину, бо жити таким життям, як зараз - не велике щастя.
Матер╕ Серг╕й, звичайно, не сказав про Афган╕стан, хоча матер╕ йому й справд╕ було жаль, можливо, матер╕ т╕льки й було жаль, хоча в╕н ╕шов на в╕йну насправд╕ ж не для того, щоб загинути, а щоб перемогти - врешт╕-решт, в╕н був не серед останн╕х: ск╕льки в╕н себе не пам"ятав, в╕н завжди займався спортом, осягав майстерн╕сть самбо п╕д кер╕вництвом прекрасних майстр╕в, як╕ поряд з оф╕ц╕йним самбо навчали Серг╕я та його товариш╕в по спортивн╕й секц╕╖ боротьби тонкощам сх╕дних ╓диноборств, так би мовити, п╕дп╕льно, адже так╕ ворож╕ буржуазн╕ вигадки, як карате й тому под╕бн╕ штучки, були в Радянському Союз╕ оф╕ц╕йно заборонен╕ для широкого загалу.
Афган╕стан зробив Серг╕я християнином, християнство зробило його православним, православ"я в╕дкрило йому шлях духовного живопису, що все разом нарешт╕ привело його сюди, в село Веселе, де в╕н зустр╕в отця Михайла та Оксану. Що ж, заради цього варто було пройти Афган╕стан. Заради тако╖ зустр╕ч╕ варто було в╕ддати що завгодно. Але була й ╕нша сторона медал╕ - ця зустр╕ч виявила, що Серг╕й занадто оптим╕стично ставився до сво╖х моральних досягнень останнього часу: на тл╕ отця Михайла й Оксани його власний духовний образ занадто вже тьмян╕в, занадто вже непривабливо виглядало його минуле. Минуле?
На превеликий жаль, його любовн╕ зальоти, як це не прикро було для самого Серг╕я, продовжувались аж до останнього часу. ╤ як в╕н не побивався над ц╕╓ю, самому йому неприйнятною й непри╓мною вадою, як не каявся, але... В╕н все прекрасно розум╕в, розум╕в до самих глибин гр╕ховн╕сть ц╕╓╖ сво╓╖ вади, ╕ все ж. Зв╕сна р╕ч, це не було те сатанинське сп"ян╕ння в╕д коловороту плотських вт╕х, що захопило було його в юност╕ п╕сля такого печального к╕нця його першого кохання, що не стало, на жаль, коханням на все життя, як вони з Оленою мр╕яли, сп"ян╕ння, п╕д час якого Серг╕й п╕д орудою свого бога Ярила в╕ддавав сво╓ т╕ло й душу на поталу шаленим пристрастям.
Зараз це було зовс╕м ╕нше. Зараз це були все ж, можна сказати, нормальн╕ людськ╕ стосунки, без яких нормальне життя якось нав╕ть не уявлялось, адже ж бути самотн╕м одинаком не зовс╕м природно молодому здоровому чолов╕ков╕, нав╕ть якщо в╕н художник та ще й займа╓ться розписом храм╕в. Це були не просто любовн╕ ╕нтрижки, як колись, - це були ц╕лком здоров╕ в╕дносини м╕ж чолов╕ком ╕ ж╕нкою з ц╕лком здоровими нам╕рами одруження й створення нормально╖ здорово╖ с╕м"╖, бо ж сам Бог вел╕в людям плодитися: як сам Серг╕й це нап╕вжартома визначив для себе зг╕дно з м╕фолог╕чними уявленнями - треба було зм╕нити Ярила на Ладу й Р╕д. Та й мама Серг╕я теж була не в захват╕ в╕д його неприкаяно╖ самотност╕ й наполягала на його одруженн╕, мр╕яла няньчити внук╕в. ╤ в╕н старався знайти соб╕ пару, старався щиро й в╕дверто, але...
Якось все не виходило. Все завжди розпочиналось так романтично - як правило, раптова зустр╕ч, блискавка симпат╕╖, кв╕ти, шампанське, шалена пристрасть, мр╕╖ про майбутн╓, спроба жити разом - от на ц╕й сам╕й спроб╕ все зазвичай ╕ зак╕нчувалось. Два, три м╕сяц╕, найб╕льше п╕вроку - ╕ вс╕ романтичн╕ стосунки в╕дступали перед натиском реального життя: грош╕, ╖й все б╕льше й б╕льше потр╕бно було грошей, як екв╕валенту добробуту, життя, майбутнього, щастя, екв╕валенту кохання. Все впиралося в грош╕. Де й д╕валося те романтичне почуття, що зовс╕м недавно кидало ╖х в об╕йми безоглядно╖ пристраст╕. Вона вимагала грошей - ╕ чим дал╕, тим б╕льше. Серг╕й ставав для не╖ приладом для добування грошей, не б╕льше. Вона вимагала грошей - адже в╕н може, варто йому лише захот╕ти, запросити нормальну оплату сво╓╖ прац╕, нормальну ц╕ну взяти , а не т╕ коп╕йки, що в╕н бере за сво╖ ун╕кальн╕ роботи: його робота варта нормально╖ ц╕ни, а вони не об╕дн╕ють, ц╕ церкви багат╕, зна╓ вона, бачила, тобто вона поки що н╕чого ще не зна╓ про цей його Ки╖вський Патр╕архат, а те, в яких автомоб╕лях ╖здять велик╕ начальники з Московського Патр╕архату, в якому золот╕, в яких д╕амантах вони ходять, як╕ швейцарськ╕ годинники (по дек╕лька десятк╕в або й сотень тисяч долар╕в!) вони носять, це вона прекрасно зна╓ - так що н╕чого, не зб╕дн╕ють його святенники, якщо заплатять нормальну ц╕ну. Хай платять!