Хоча при знайомств╕ вс╕ ц╕ ж╕нки здавались такими безкорисливими, такими захопленими його творч╕стю, такими зац╕кавленими в розво╖ укра╖нського православ"я. Й чим дал╕, тим глибше закрадалась йому в душу п╕дозра про ╖хню лицем╕рну гру з самого початку знайомства - як в ╖хн╕х прим╕тивних корисливих душах з самого того часу, коли вони д╕знавались про його профес╕ю, виникав задум про можлив╕сть заробляння великих грошей, варто лише по-доброму переконати його, вил╕пити з нього нормальну людину в майбутньому. Вся ╖хня безкорислив╕сть ╕ захоплення мистецтвом при знайомств╕ були лише лицем╕рною грою, щоб якнайм╕цн╕ше зачепитися за нього, як за джерело великих грошей у майбутньому.
Ось ╕ цей останн╕й випадок, зовс╕м недавня його остання спроба стати с╕мейною людиною. Чого варт╕ лише т╕ ╖╖ в╕дверт╕ вибухи неприхованого гн╕ву у в╕дпов╕дь на його мовчання, коли в╕н намагався просто пропустити мимо вух ╖╖ чергов╕ "хитромудр╕" розумування щодо можливост╕ з його профес╕╓ю та репутац╕╓ю жити набагато краще - це ж просто см╕шно, маючи можлив╕сть жити "як люди", просто таки в╕дмовляти соб╕ майже в усьому. Грошей! ╤ чим скор╕ше, тим б╕льше! Звичайно, вони розлучились - ╕ це нав╕ть не так вже вразило його, як бувало спершу, все вже було наст╕льки звично й схоже, наст╕льки по-буденному, наче все так ╕ повинно бути. В╕н нав╕ть вже подумувати, що ц╕ вс╕ невдач╕ в пошуках с╕мейного щастя - це покара за його гр╕ховн╕ любовн╕ походеньки, за його легковажне ставлення до стосунк╕в з ж╕ноцтвом у минулому, за його в╕рне служ╕ння жорстокому Ярилу. Ярило не в╕дпускав його, Лада ним, вочевидь, гребувала.
Одне т╕льки добре - Серг╕й встиг виспов╕датись ще в Ки╓в╕ щодо цього останнього випадку, в╕н просто не уявляв соб╕, як би в╕н ось тепер п╕шов з ус╕м цим до отця Михайла. Хоча , спов╕дь - ╓ спов╕дь, але тим не менше.
Поступово виходячи з глибоко╖ задуми ╕ повертаючись з╕ св╕ту сво╖х спомин╕в у хату баби Горпини, Серг╕й в╕дчув, що його т╕ло прямо отерпло в╕д довгого лежання в одн╕й поз╕ - в╕н нав╕ть незчувся, як промайнув досить довгий пром╕жок часу. В╕н встав, роз╕м"яв затерплу шию, п╕д╕йшов до в╕кна, що кидало на п╕длогу яскравий квадрат веселого травневого св╕тла - сонце вже перевалило через зен╕т.
Дивно, пройшло так мало часу в╕д його появи в цьому сел╕, а яке величезне зрушення в житт╕, в душ╕. Що це? В╕н нав╕ть не уявляв соб╕, як би все це можна назвати. Переворот? Переродження? В╕дродження? Ц╕ле життя, все його життя промайнуло перед ним. Все сво╓ життя Серг╕й н╕би заново прожив. ╤ не просто прожив, а пережив. В╕н наче новим, справд╕ християнським, поглядом окинув сво╓ життя, в новому св╕тл╕ побачив усе пережите, вс╕ основн╕ в╕хи житт╓вого шляху постали перед ним.
╤ в╕н простив, вибачив сам соб╕ врешт╕-решт сво╖ власн╕ гр╕хи, так наче це вибачив йому хтось ╕нший, той хто мав право прощати вс╕м ╕ прощати все. Дивне, легке й захопливе в╕дчуття оволод╕ло Серг╕╓м: в╕н нарешт╕ зм╕г простити соб╕ сво╓ минуле, з важкого переобтяження сумл╕ння, що тягло в гр╕ховне болото замкненого кола зваб ╕ докор╕в, його минуле раптом перетворилося на просто повчальний приклад хибно╖ нерозумно╖ повед╕нки, так наче цей приклад для настанови показував йому хтось ╕нший, хто мав право повчати вс╕х - ╕ тепер Серг╕й напевне знав, як жити правильно. Всепроникаюче всевладне св╕тло ╕стини, добра й краси, джерелом якого було нове осягнення минулого, осяяло як тепер╕шн╓ життя, так ╕ перспективи майбутнього. Настр╕й всепрощення й безмежно╖ любов╕ до всього св╕ту, нав╕яний образом Оксани, опанував його - так, це був образ Оксани, через який Серг╕й, неначе через чар╕вний кристал, побачив себе, сво╓ минуле й майбутн╓, побачив весь св╕т, побачив Бога - ╕ став новою людиною.
Сонце спускалося вже з зен╕ту, весняного житт╓дайного зен╕ту. Вийшовши з хати Горпини Степан╕вни п╕д враженням сво╖х дивовижних роздум╕в ╕ осяянь, Серг╕й пройшов стежиною через город, вийшов до Дн╕пра ╕ п╕шов понад р╕кою, як кажуть, куди несли ноги. Сонце по-весняному пестило неозор╕ простори лаг╕дним весняним теплом, яке розносив вус╕б╕ч юний в╕терець, зм╕шуючи солодкий аромат весняного цв╕т╕ння з терпкуватим духом новонароджено╖ зелен╕ й обдуваючи обличчя Серг╕я, який на повн╕ груди вдихаючи цей могутн╕й весняний дух, неначе наст╕й безсмертя, все йшов ╕ йшов уперед, немов хот╕в д╕йти до того вт╕каючого виднокола, де зелений океан земл╕ зливався з син╕м океаном неба. Аж ось, попереду забовван╕в курган, один з тих в╕чних вартових укра╖нських простор╕в, насипаний чи то рукою природи, чи то руками предк╕в. Д╕йшовши до кургану, Серг╕й зупинився перед ним , мов перед нерукотворним храмом, храмом природи, храмом весни. Навколо кургану росло дек╕лька тополь. Вийшовши на самий верх пагорба, Серг╕й зупинився, заплющив оч╕. Ось воно. Нарешт╕. Лада. Ярило в╕дступав. Надходила Лада. Лада перемагала...
В переддень сонця на крутосхилах осяянь посвяти поб╕ля виток╕в весняних хоровод╕в, коли, натхненн╕ жаром незайманих т╕л, тремтлив╕ руки д╕вочо╖ цнотливост╕ впл╕тають кв╕ти першого кохання в в╕нки звитяги на голови юначих поривань, Кохання в трепет╕ пробудження земл╕ раптово вибухне нестримним летом брунькування в просторах новонароджень ╕ буде на крил╕ д╕вочо╖ сором"язливост╕ ╕ на крил╕ парубочого завзяття зл╕тати в небеса палких об╕йм╕в ╕ осв╕дчень. Кохання буде перлини д╕вочих посм╕шок уперем╕ж з перлинами пташиних засп╕в╕в нанизувати на нитку травневого досв╕тку в намисто пристрасних бажань на лебедин╕й ши╖ першого злиття - ╕ вс╕ в╕дчують, як ╕з в╕дкритих ран л╕с╕в, га╖в, пол╕в ╕ пагорб╕в, уражених лезом бажання народжувати, невтримно заструму╓ зелена кров весни, пульсуючи ╕ в тво╖х власних жилах. Кохання ж пуститься в танок змагання молодечого в такт калатання весняного серця в пошуках лагод╕ н╕жного леготу й медвяними босими н╕жками дивних запах╕в в╕дбитки сл╕д╕в сво╖х буде втоптувати в╕зерунками пахучих кв╕т╕в в зелен╕ килими степ╕в, аж доки щир╕сть поц╕лунк╕в не розкв╕тне з такою ж чистотою, з якою перший яблуневий цв╕т буя╓. Напередодн╕ сонця на крутосхилах переможних осяянь Кохання закликайте сонце - ╕ сонце таки настане!..
Так, Ярило нарешт╕ в╕дступив. Лада нарешт╕ перемогла. Серг╕й в╕дчув це ус╕м сво╖м ╓ством, вс╕╓ю повнотою осягнення буття - Лада запанувала над ним уповн╕ й беззаперечно. Нарешт╕. Було таке в╕дчуття, неначе в нього виросли крила. Куди ж лет╕ти? Куди ж ╕ще, як не до не╖...
9.
В хат╕ отця Михайла було гам╕рно, як це бувало досить частенько, а якщо сказати точн╕ше, то гам╕рно в хат╕ отця Михайла було набагато част╕ше, ан╕ж не гам╕рно. Вс╕ присутн╕ були захоплен╕ розмовою, яка б╕льше нагадувала суперечку, хоча й суперечку доброзичливу, коли в двер╕ хтось постукав, як вс╕м здалося, трохи несм╕ливо. Пот╕м цей чемний стук знову повторився.
- Ц╕каво, хто б це м╕г бути? - Михайло Архипович встав ╕з-за великого столу, за яким сид╕ла вся компан╕я, п╕д╕йшов до дверей ╕ в╕дчинив ╖х.
- А-а-а, ось ╕ в╕н, наш художник, - прив╕тно вигукнув в╕н, побачивши на пороз╕ Серг╕я, який, з╕йшовши з кургану ╕ трохи побродивши прилеглими до села перел╕сками, таки наважився зайти в гост╕ до панотця. - А я думаю, хто б це м╕г бути, хто це так дел╕катно стука╓ в двер╕ й н╕як не наважу╓ться зайти, якби хтось ╕з наших, то просто б зайшов - ╕ все, без н╕якого стуку.
- А я п╕д╕йшов до хв╕ртки - н╕якого дзв╕нка, постукав, - трохи н╕яков╕ючи, наче виправдовуючись, промовив Серг╕й, переступаючи трохи несм╕ло пор╕г, - н╕якого в╕дгуку, прочинив хв╕ртку - Кудлай ваш дивиться на мене по-дружньому ╕ нав╕ть натяку на бажання гавкнути не виявля╓. Я п╕д╕йшов до хати - знову ж таки н╕якого дзв╕нка не виявив, так що довелося аж до само╖ господи оце зайти.
- Це я винен, - отець Михайло взяв гостя за л╕коть, п╕дводячи його до столу, - не попередив вас ще вчора, що заходити до мене треба, як до себе додому, з т╕╓ю т╕льки р╕зницею, що вдома ще бува╓ доводиться двер╕ в╕дмикати, а в мене - вже в╕д╕мкнуто. Так що завжди см╕ливо ╕д╕ть прямо в хату - ╕ майже завжди знайдете тут якусь живу душу. А дуже часто нав╕ть не одну живу душу, а як от, наприклад, зараз, одразу дек╕лька живих душ, - показав в╕н на присутн╕х гостей, що сид╕ли за столом, - душ, як╕, вт╕м, коли збираються ось так гуртом, складають, так би мовити, н╕би одну ╓дину душу, бо об"╓днан╕ сп╕льною метою ╕ в╕рою. Отже, знайомтеся, - п╕дв╕в в╕н Серг╕я до великого овального столу, за яким сид╕ло четверо - тро╓ зовс╕м ще молодих людей рок╕в двадцяти п"яти, одна з яких д╕вчина ╕ дво╓ хлопц╕в, та ще один вже досить зр╕лий чолов╕к рок╕в десь до сорока. - Оце в╕н ╕ ╓, той самий Богданенко Серг╕й Михайлович, художник, чи хоч, маляр, - виправився в╕н глянувши на Оксану, яка щойно зайшла до к╕мнати з тацею, на як╕й стояли ф╕л╕жанки з кавою, - який буде розписувати наш новозбудований храм...