- Ви пробували друкуватись, - хоч ╕ сп╕вчутливо, але ж ствердно, а не запитально промовив Павлюк.
- Я не хочу про це говорити, - тихо, але наполегливо сказав Серг╕й.- Хоча, - в╕н н╕би передумав. - Хоча, я, звичайно ж, думав про те, що коли вже Бог дав мен╕ змогу написати в╕рш╕ так, як кр╕м мене н╕хто не напише, в╕рш╕, под╕бних до яких ще дос╕ не було в наш╕й л╕тератур╕ ╕ под╕бн╕ до яких взагал╕ навряд чи будуть створен╕ в найближчому майбутньому, ╕ я тут зовс╕м не вихваляю сам себе, просто констатую факт, якщо вже Бог дав мен╕ ц╕ в╕рш╕, то приховувати ╖х в╕д людей - це великий гр╕х. Так, справд╕, я прекрасно усв╕домлюю, що це великий гр╕х. Але я також прекрасно усв╕домлюю й те, що це не м╕й гр╕х, адже поки що в наш час под╕литися з читачами сво╖ми в╕ршами практично нема╓ жодно╖ змоги, принаймн╕, якщо, не використовувати не дуже праведн╕, зовс╕м некрасив╕, непоетичн╕ шляхи, як╕ я використовувати не хочу. А тому цей гр╕х не м╕й. Цей гр╕х лежить не на мен╕. Я просто знаю напевне, що рано чи п╕зно, а ц╕ в╕рш╕ займуть сво╓, належне ╖м м╕сце в наш╕й культур╕, адже невблаганний ╕ неупереджений час врешт╕-решт розставить все на сво╖ м╕сця: все шумовиння, яке повинно ос╕ти на дно - осяде на дно, а все, чому судилося залишитися нагор╕ - залишиться нагор╕. ╤ не ма╓ жодного значення, коли це буде, при нашому житт╕, чи п╕сля нього, бо н╕хто ж поки що не в╕дм╕няв, ╕, слава Богу, н╕коли не зможе в╕дм╕нити й заперечити останню над╕ю поета - визнання ╕ вдячн╕сть нащадк╕в.
- Так, на жаль, ви, Серг╕ю, прав╕, - погодився Павлюк. - На жаль, поки що в наш╕й незалежн╕й Укра╖н╕ не сформовано культурного середовища, яке виштовхувало б нагору все найкраще ╕ в╕дправляло на дно все найг╕рше, поки що, на жаль, все в╕дбува╓ться, як кажуть, з точн╕стю до навпаки, поки що тут д╕ють зовс╕м ╕нш╕ чинники, ан╕ж справжня мистецька ц╕нн╕сть. Але ж це стосу╓ться не т╕льки культури й мистецтва, а ╕ вс╕х ╕нших галузей життя нашо╖ молодо╖, ще не дуже досконало╖ кра╖ни. На жаль, зараз поки що так, ╕ наша задача - зм╕нити це в майбутньому. Але думати про посмертне визнання вам, Серг╕ю, дай вам Бог сто рок╕в життя, ╕ дай вам Бог створити ще м╕льйон в╕рш╕в, думати взагал╕ зараз про посмертне визнання - це, вибачаюсь, просто якась н╕сен╕тниця. Н╕сен╕тниця ╕ дурня. ╤ я все ж таки прямо зараз буду наполягати на тому, що ваша поез╕я повинна побачити св╕т прямо зараз, - в╕в сво╓╖ Павлюк. - ╤ я все ж таки буду вас просити дозволити мен╕ потурбуватись про надрукування ваших в╕рш╕в. Я член сп╕лки журнал╕ст╕в, з багатьма членами сп╕лки письменник╕в знайомий особисто, та ╕ в деяк╕ потр╕бн╕ владн╕ каб╕нети вхожий. Можете вважати це блатом, як вам заманеться, але ж ваш╕ в╕рш╕ повинн╕ побачити св╕т, що б там не було. Будь ласка, Серг╕ю. Я вас благаю.
- Та заради Бога, - не став Серг╕й ан╕трохи заперечувати, - якщо це вам справд╕ ц╕каво, я готовий вам доручити долю мо╖х в╕рш╕в на вс╕ сто в╕дсотк╕в.
- Дякую, Серг╕ю Михайловичу, справд╕ дуже дякую, - розчуленост╕ Павлюка не було меж. - Справд╕, я дуже, дуже радий.
- От бачите, Серг╕ю, вже й долю ваших в╕рш╕в влаштували, - звернувся до нього з батьк╕вською теплотою отець Михайло. - А нам таки, доки ще ваш╕ в╕рш╕ побачать св╕т в друкованому вигляд╕, хот╕лось би почути у вашому власному виконанн╕ ще хоча б один в╕рш. Будь ласка.
- Будь ласка, будь ласка, просимо, - знову залунала п╕дтримка в╕д ус╕х присутн╕х.
- Добре, - згодився Серг╕й, - т╕льки давайте домовимося так, я вам зараз прочитаю не один, а нав╕ть два мо╖х в╕рш╕, а ви за те б╕льше не будете наполягати, щоб я ще читав. Згода.
- Згода, згода, - була йому в╕дпов╕дь ╕з уст його слухач╕в.
- Згода, так згода. Тод╕, значить, так, - Серг╕й трохи задумався. - Як я почув з ваших власних сл╕в, а ╕накше й бути не може, вс╕ ви тут дуже любите як Шевченка, так ╕ Стуса?
- Звичайно, - не забарився з в╕дпов╕ддю Павлюк.
- Обожню╓мо! - додала ╤рина Остапчук.
- Дуже добре, - продовжив Серг╕й. - Тод╕ я вам ╕ прочитаю один в╕рш, присвячений Шевченку, а один - Стусу.
- Прекрасно! - вигукнув Павлюк за вс╕х.
- Отже, будемо читати за хронолог╕╓ю. Шевченко. В╕рш назива╓ться "╤з Шевченка", - Серг╕й в╕дхилився на спинку ст╕льця й почав, -
Як, зопалу, Мазепи виклик
Полтав╕ на поталу, так
В лещатах Укра╖ни звик я
Д╕лити з небом кров╕ смак.
Син Катерини в снах Тараса:
"Однаков╕с╕нько мен╕,
Якого москаля окраса
Прокинулася - знов в огн╕..."
На день раз╕в зо сто ошпарить
Отак брук╕вка байстрюк╕в
Плювками, наче нагаями -
"Ох, не однаково мен╕...".
Раз╕в на день отак зо дв╕ст╕
Затисне: "Мамо, краще сп╕ть -
На цьому нав╕жен╕м св╕т╕
Нам прокидатися не сл╕д...", - в╕н трохи посид╕в мовчки по зак╕нченн╕ в╕рша й продовжив. - А тепер не будемо робити перерви на з"ясування вражень, ╕ я в╕дразу перейду до наступного в╕рша. Як ╕ об╕цяв, в╕рш присвячений Василев╕ Стусу. Назива╓ться в╕рш дуже просто "Василев╕ Стусу", але сам тв╕р б╕льш розлогий, ан╕ж попередн╕й ╕ склада╓ться з двох частин. Отже, частина перша назива╓ться "Велике вигнання", - ╕ в╕н в╕дразу без будь яко╖ перерви почав читати в╕рш. -
Гойда╓ться доля, мов зламана в╕ть,
На розхрист╕ вс╕х заполярних хурделиць,
╤ н╕ч за╜ратована раптом розстелить
Козацького степу мосянжний сув╕й
Отут, серед цих простопадних осмут
Сиб╕рських безмеж, погорбат╕лих з лют╕.
Полярного сяйва кремл╕вськ╕ салюти -
Тут нав╕ть катам неможливо заснуть!
О, ця казематна полярная н╕ч:
Червон╕ боки тут у сн╕в не в╕д яблук,
В╕д кирзи - п╕д здухи,об ст╕ну - на карби,
╤ знову - по ребрах! О, зламана в╕ть
Епохи, що тичеться в нев╕дь облуд...
Не хм╕ль солов"╖них п╕сень тут виру╓,
Тортурного зойку в╕длуння морду╓ -
Тут нав╕ть катам неможливо заснуть.
╤ спогад не так, як велична сосна,
Що в душу вплива╓, мов щогла в╕трильна, -
Як паля тортурна, що вмить прохромила,
Як гак, що п╕д Байдин╕ ребра загнав
Науку султанських ╕ царських вел╕нь.
Усл╕д за Тарасом у зеки й солдати
Уся Укра╖на - встигай лиш ховати
За кирзу халявну в╕дверт╕сть мол╕нь, - Серг╕й замовкнув, зробив невелику паузу ╕ продовжив. - А тепер частина друга, яка назива╓ться "Укра╖ни син", - ╕ в╕дразу почав декламувати в╕рш дал╕, -
Так тяжко п╕д серцем Сиб╕ру болить
Оця захалявна хохлацька Вкра╖на,
Оця трьохсотл╕тня безвинна Ру╖на -
На розхрист╕ в╕чност╕ докору мить.
Гойда╓ться, наче розпачлива т╕нь
Невт╕шно╖ матер╕, доля Вкра╖ни:
Роз╕п"ято знов ╖╖ в╕рного сина -
Поглинув ╖х ст╕льки кремл╕вський вже плин.
Коли ж чорторий вже оцей промине:
В Сиб╕р - у теплушц╕, назад - в домовин╕,
Одв╕чна дорога син╕в Укра╖ни...
О, пам"ять пекельна, забудь ти мене!..
Лягла ваготою на серце земля,
Скорботна, посмертна земля Батьк╕вщини
На серце, що в грудях народу не спинить
Його нав╕ть наглая смерть Василя, - тихим, нав╕ть дещо занадто тихим голосом зак╕нчив Серг╕й, але слова його було чутно дуже добре в мертв╕й тиш╕, що запанувала в к╕мнат╕.
Деякий час вс╕ незрушно сид╕ли, затамувавши подих, зачарован╕ силою незр╕внянно╖ поез╕╖.
- Що ж, - замислено промовив отець Михайло, - я думаю тут слова зайв╕.
- Так, - лише й м╕г промовити Павлюк.
- В такому раз╕, - отець Михайло п╕дв╕вся, - будемо тримати слово й не наполягати на подальшому читанн╕ Серг╕╓м поез╕╖, коли вже йому пооб╕цяли, хоч, звичайно, й не в╕дмовилися б ще й ще слухати так╕ прекрасн╕ реч╕. Та й засид╕лись ми вже н╕вроку, - показав в╕н на ст╕нний годинник. - Звичайно, я б особисто не в╕дмовився слухати вашу, Серг╕ю, поез╕ю й до самого ранку, але сам╕ розум╕╓те - в ус╕х завтра робочий день, вс╕м рано вставати. Тож, на превеликий жаль, будемо прощатися, - в╕н скрушно знизав плечима.