- А це моя донечка, Оксана, - лаг╕дно взяв д╕вчину за руку, а пот╕м, об╕йнявши ╖╖, н╕жно пригорнув до себе отець Михайло. - А оце, Оксано, той самий художник, хоча ти й кажеш, що правильно - не художник, а маляр, що при╖хав до нас ╕з Ки╓ва розписувати наш новозбудований храм. Серг╕й Михайлович Богданенко.
- Дуже при╓мно познайомитися, - простягнув руку для знайомства Серг╕й.
- Вибачте будь ласка, але потиснути вашу руку я зараз не наважуся, адже я щойно з городу, - вона показала сво╖ забруднен╕ руки, одночасно намагаючись обтерти присохлу до пальц╕в землю, н╕ трохи при цьому не зн╕тившись.
- Так, так, Оксанка допомага╓ мен╕ впоратися з городом, доки я мотаюсь у справах пастви, - лаг╕дно поглянув Михайло Архипович на свою доню.
- То проходьте до господи, будь ласка, - запросила гостей Оксана, - проходьте, а я затим помию руки та пригощу вас ча╓м. Проходьте, проходьте.
4.
Вс╕ зайшли через крильце ╕ с╕ни, як╕ були одночасно кухнею, в передпок╕й, де Михайло Архипович запропонував гостям с╕сти за невеликий ст╕л, ╕ сам с╕в поряд з ними. Оксана ж залишилася в кухн╕ готувати чай.
Серг╕й тим часом окинув поглядом господу панотця. Т╕ ж сам╕ ╕кони, т╕ ж сам╕ св╕тлини р╕дних ╕ близьких, як ╕ в хат╕ баби Горпини, але все тут було опоряджено набагато старанн╕ше ╕ вишукан╕ше - це можна було назвати ╓вроремонтом: красив╕ шпалери на ст╕нах, п╕дв╕сна стеля, красив╕ люстри, ╓вро вимикач╕, ╕кони й св╕тлини красиво по-сучасному оправлен╕, на в╕кнах жалюз╕, через в╕дчинен╕ двер╕ в залу Серг╕й побачив великий сучасний телев╕зор, комп"ютер, але найголовн╕шою ознакою осел╕ панотця Михайла були все ж книги, книги стояли в красив╕й книжн╕й шаф╕, стояли на п╕дв╕сних полицях, як╕ були розм╕щен╕ в кожному придатному для цього м╕сц╕, книги лежали на столах, на ст╕льцях, в╕дкрит╕ на потр╕бн╕й стор╕нц╕, ╕ закрит╕, в яких видн╕лися закладки... Одне слово, Серг╕й зрозум╕в, що книги були пристрастю отця Михайла, ╕ хоча пристраст╕ не повинн╕ бути притаманними служителям Бога, книги - пристрасть, котру все ж таки можна пробачити нав╕ть священников╕, вир╕шив в╕н.
- Непогано тут у вас, панотче, - порушив Серг╕й мовчанку, - все опоряджено з╕ смаком. Гарно у вас.
- Та це все, знову ж таки наша громада, - пояснив Михайло Архипович. - Громада у нас чималенька, от ╕ кажуть, що ми , мовляв, х╕ба не зможемо утримувати нашого заступника перед Богом, це мо╖ прихожани, вибачаюсь, про мене так говорять, - трохи соромливий вираз з"явився на його обличч╕. - Так от ╕ говорять мо╖ прихожани, що, мовляв, нам перед Богом буде соромно, якщо житло нашого священика не буде г╕дно опоряджено, та й взагал╕, якщо його побут не буде налагоджено належним чином. ╤ ск╕льки я не пояснював ╖м, що Богу, взагал╕ то, байдуже до того, як╕ шпалери в мо╖х к╕мнатах, Бога ц╕кавлять зовс╕м ╕нш╕ реч╕ - все одно вони таки зробили по-сво╓му. Та, врешт╕, якщо громад╕ так вже при╓мно бачити дом╕вку свого священика саме такою, то нехай вже буде так, великого гр╕ха я в цьому не бачу. Та й дом╕вкою ц╕╓ю, зрештою, користу╓ться кожен ╕з наших односельц╕в не менше, н╕ж я сам, тут ми збира╓мося, вир╕шу╓мо наш╕ питання, моя оселя завжди в╕дкрита для кожного односельця, от хоча б комп"ютер, - панотець показав у б╕к розташованого в зал╕ приладу, який Серг╕й вже прим╕тив ран╕ше, - став у пригод╕ вже не раз не одному ╕з сельчан. А було це так - приходжу якось я вже ввечер╕ додому, заходжу в хату, а там сто╖ть оце чудо цив╕л╕зац╕╖. Що робити? Довелося опановувати вс╕ премудрост╕ волод╕ння цим чудом, як доводилося перед цим оволод╕вати автомоб╕лем. Хоча я й нин╕ не такий вже великий спец╕ал╕ст щодо комп"ютера, тут б╕льше тямить моя Оксана, але ╕ я теж дещо можу, а взагал╕, як я казав, все село користу╓ться цим дивом техн╕ки. Отак, власне вся оця благодать у мо╖й осел╕ й з"явилася: приходжу додому ввечер╕, дивлюся - нов╕ шпалери на ст╕нах, приходжу ╕ншим разом - люстри красив╕ висять, а оце нещодавно прийшов, дивлюся - новий холодильник сто╖ть на кухн╕.
- Вибачте, отче, - не втримався Серг╕й в╕д питання, - а як це, ви говорите, що приходите додому, а тут вже сто╖ть холодильник, чи комп"ютер, чи ще щось зроблено, ви що св╕й д╕м не замика╓те?
- Та була б моя воля, - усм╕хнувся в╕н, - я б н╕защо не замикав, на все, як кажуть, Божа воля, та й ╓дине, що мен╕ й справд╕ було б жаль втратити - це мо╖ книги, а книги - то навряд чи велика принада для злод╕╖в. Та замок мен╕ все ж вр╕зали все т╕ ж мо╖ благод╕йники, ╕ хату я замикаю, коли йду з дому, але про те, де знаходиться ключ, знають майже вс╕ на сел╕, адже завжди може виникнути потреба скористатися тим же комп"ютером, чи, наприклад телефоном, який сто╖ть у мене, хоча останн╕м часом все б╕льше користуються моб╕льними телефонами, все ж ╕ м╕й домашн╕й телефон ста╓ в пригод╕. Одне слово, зайти до мо╓╖ осел╕ - не проблема майже н╕ для кого з нашого села, це може бути проблемою лише для якогось за╖жджого незнайомця.
- Такого, як оце, наприклад, я, - сказав Серг╕й, просто зачудований розпов╕ддю отця Михайла. Д╕йсно, все тут було таким незвичайним, таким дивним, причому при╓мно дивним, при╓мно незвичайним. ╤ ця майже стол╕тня, невтомна в сво╖х благих трудах баба Горпина; ╕ цей незр╕внянний отець Михайло, що наче з╕йшов у наш гр╕ховний св╕т прямо з╕ стор╕нок якогось стародавнього "Жит╕я" ╕ так просто й природно розпов╕да╓ про сво╓ невтомне, безнастанне, жертовне служ╕ння людям, в якому так просто й природно виявля╓ться вся премудр╕сть божа, закладена в задум╕ творця стосовно його твор╕ння - людини; ╕ ця, наче виникла з яко╖сь казково╖ нев╕д╕, незбагненна, дивовижна д╕вчина... Оксана... Як же це в╕н! Як же це може бути? Х╕ба це можливо? Серг╕й раптом згадав про те, що донька отця Михайла - черниця. Якось це здалося наст╕льки неймов╕рним: оця русоволоса синьоока красуня - черниця! Неможливо. Чи, може, це йому просто так дуже хот╕лося, щоб це було неможливо. А може, в отця Михайла була ще одна донька, подумалось йому. Та н╕, в╕н же прекрасно зна╓, що отець Михайло - вд╕вець ╕ ма╓ одну доньку. Як же це? Чому? Нуртовиння бентежних думок захопило Серг╕╓ве ╓ство ╕ нев╕дпорно потягло його в глиб якогось дивного почуття, неначе в╕н оце йшов соб╕ спок╕йно берегом моря, йшов соб╕ йшов, задивившись у небо, аж непом╕тно для самого себе перетнув межу берегово╖ тверд╕ й п╕шов соб╕ спок╕йн╕с╕нько по вод╕... Аж глядь соб╕ п╕д ноги - а там зам╕сть берегово╖ тверд╕ морське плесо. ╤ як це йому вдалося йти по вод╕? ╤ що тепер йому робити: йти дал╕, повертати назад, стояти на м╕сц╕ й ждати, чи доля й надал╕ втримуватиме його над безоднею, чи потягне на глибину?..
- Чи ви чу╓те мене? - отець Михайло вкотре вже звертався до впалого в задум Серг╕я.
- Вибачте мен╕, - врешт╕ отямився Серг╕й. - Я дещо задумався, це в мене частенько бува╓.
- Н╕чого, н╕чого, це природна р╕ч для художника, як ╕ взагал╕ для людини розумово╖ прац╕, з╕ мною це теж, до реч╕, частенько бува╓, - заспок╕йливо промовив панотець. - Я ось кажу нашому гостев╕, - звернувся в╕н вже до сво╓╖ доньки, що якраз зайшла до к╕мнати, - що ми йому обов"язково скажемо, де ми кладемо ключа, коли замика╓мо будинок, щоб шановний Серг╕й не в╕дчував себе тут чужинцем ╕ незнайомцем. Чи не так?
- Звичайно, - з доброзичливим споко╓м в╕дпов╕ла Оксана ╕ почала розставляти на стол╕ чашки з духмяним гарячим ча╓м, печиво, варення.
╥╖ плавн╕ несп╕шн╕ рухи, спок╕йна грац╕я, з якою вона готувала ст╕л, просто зачаровували. На мить озирнувшись, Серг╕й пом╕тив, що таке ж враження зачарування Оксана справляла й на ╕нших: ╕ Горпина Степан╕вна, ╕ отець Михайло з╕ щирим замилуванням спостер╕гали за дивовижним волхвуванням чар╕вно╖ д╕вчини. Хоча волхвування - ╕ не зовс╕м те, що личило б доньц╕ християнського священика й черниц╕, але саме це слово прийшло на розум Серг╕╓в╕ при спогляданн╕ цього д╕йства, ╕ в╕н нарешт╕ зрозум╕в ту красу, якою зачаровувала Оксана, красу, що не кидалася в╕дразу в оч╕ безсоромн╕стю сучасних загальноприйнятих космопол╕тичних канон╕в стандартних рекламних облич, а привертала до себе якраз сво╓ю незвичайн╕стю, глибинн╕стю, пота╓мн╕стю. Це була глибинна ╕ пота╓мна досконал╕сть споконв╕чно╖ укра╖нсько╖ породи, виплекано╖ в недов╕домому мороц╕ незглибимих тисячол╕ть, досконал╕сть, зг╕дно з якою були створен╕ шедеври Трип╕лля й Ск╕ф╕╖, досконал╕сть, яка визначила злет Ки╖всько╖ Рус╕, дозволивши нев╕домим майстрам створити сво╓р╕дну довершен╕сть храм╕в ц╕╓╖ доби, незр╕внянну довершен╕сть Ки╖всько╖ Соф╕╖, незвичну, в╕дразу не зрозум╕лу красу ╖╖ Пантократора й Оранти, гр╕зну непоступливу красу, що да╓ себе п╕знати, як ╕ цнотлива укра╖нська д╕вчина, т╕льки п╕сля того, як упевниться в чистот╕ й щирост╕ тво╖х нам╕р╕в. Сво╓р╕дн╕сть ц╕╓╖ краси, як ╕ сво╓р╕дн╕сть нашо╖ незр╕внянно╖ мови, вдосконалюючись ╕ довершуючись, пронизувала буття нашого народу починаючи в╕д перших божественних зачудувань якогось перв╕сного мисливця, що виливав переповнен╕сть почутт╕в у наскальних малюнках ╕ ритуальних сп╕вах, аж до останн╕х осягнень духу, нанизуючи на нитку часу перлини тисячол╕ть в намисто укра╖нського народу, наст╕льки могутнього ╕ незнищенного, що це дозволяло йому протягом його незглибимо довго╖ ╕стор╕╖ завжди в╕дроджуватися в часи, коли, здавалося б, в╕н вже зовс╕м зникав з ╕сторичного обр╕ю. Звичайно, Серг╕й все це прекрасно знав з╕ сво╖х студ╕й укра╖нсько╖ ╕стор╕╖, культури, ф╕лософ╕╖, рел╕г╕╖, але ж знав в╕н все це, як щойно виявилося, досить абстрактно, теоретично, ╕ лише зараз, споглядаючи це ╕деальне твор╕ння укра╖нського роду в образ╕ Оксани, в╕н д╕йсно в╕дчув це все: вс╕ його знання, вс╕ осяяння ╕ духовн╕ набутки в одну мить промайнули перед його душевним зором ╕ н╕би осяяли зсередини новим теплим р╕дним св╕тлом його ╓ство, все те, що в╕н, вивчаючи, бачив наче збоку, тепер стало його р╕дною нев╕д"╓мною часткою, в╕н наче провалився в бездонну глиб Укра╖ни, в╕дчувши себе р╕дною частинкою ╖╖ в╕чного ╓ства. Це, врешт╕, й було в╕дчуття божественного.