Але все ж таки сумна подія завадила Іванові Безтурботному взятися за свою улюблену справу, і на четвертий день його вже не було в Світлоярську. Зате якісь люди привезли цілих дві машини прекрасних дощок, вивантажили їх на механізаторському стані й поїхали собі, а ще якісь чужі люди стали стругати ті дошки, настилати підлогу в комбайновому навісі і збивати з дощок довжелезні столи.
Тут авторові доведеться шаткувати подальшу розповідь на дрібненькі розділи, бо події так і наскакують одна на одну.
56
Стругання дощок, настилання підлоги, збивання столів відбувалося під наглядом і керівництвом — чиїм би ви думали? — Петра Безтурботного! Чоловік забув про сон, конячок своїх пустив на пашу, сам цілий день тинявся серед отих заклопотаних майстрів, підганяв, підказував, показував, наказував, і все це з допомогою двох слів: «То… того…» Іноді він пробував збагатити лексику, трохи змінюючи свій словниковий набуток: «Ото… отого…» Цим Петро мало кого здивував, бо до його способу мовлення в Світлоярську давно звикли, але що не спав уночі — це вже перевершувало все можливе й неможливе! Дядьки вночі просто від небіжчика йшли в поле до механізаторського стану, щоб переконатися в тому, що чудасія — поруч. Петро Безтурботний не спав, бадьоро ходив довкола новеньких дощок, в руках мав добрячу ломаку, коли хтось підходив до нього, щоб покурити, показував ломакою на дошки, охоче пояснював: «Ото… отого…» Мовляв, тільки відвернись — розтягнуть і розікрадуть до цурки! Бо в степу дошка — однаково що золото.
57
На шостий день у Світлоярську знов з’явився Іван Безтурботний, але до батька на стан не завернув, у матері теж не побував, небіжчикові шани більше не віддавав, до півночі катав по асфальту на мотоциклі якусь дівчину, а яку — ніхто не розпізнав, бо була закутана і відверталася від занадто цікавих і настирливих. На сьомий день Іван Безтурботний знову зник.
58
Виходило, що Петро Безтурботний стругав столи не за районівським завданням, яке могло йти від сина, і не для колгоспу (бо про це б знали), а для себе особисто? Але навіщо? Тут думки розділилися. Може, хоче святкувати срібне весілля з Вустею-Чухалкою? Може, присудили йому премію за переворот у психології, зроблений вічним Петровим спанням, і під навісом буде бенкет, якого світ не бачив? А може, в Світлоярську скликається міжнародний конгрес спирторобів для дегустації Вустиних самогонок, які вона вміла варити з усіх відомих злаків, ягід, з садовини й городини, з табуреток, з макухи, з силосу, сінажу і навіть з того шпагату, яким на цукрозаводах зав’язують мішки з цукром (саме звідси й пішли початки славетної української пісні про те, «як смикнули хлопці тої шпагатівки…»). Висловлювалося безліч щонайфантастичніших припущень, але перевірити жодного з них не вдавалося через обмеженість Петрового словника. Він одповідав або «То… того…», або ж «Ото… отого…» — і хоч плач, хоч скач.
Але вранці сьомого дня (лік дням ведемо від Щусевої смерті, не забуваймо) до Петра навідалась його власна дружина, це бачили дуже відповідальні люди, які могли засвідчити, що Вустя прибула на стан, всупереч своєму звичаєві, ще до схід сонця, що пробувала вона столи, налягаючи на них своєю досить рельєфною фігурою, що, взявшись у боки, протанцювала по свіжонастеленій підлозі, що всміхалася до свого Петра і, здається, говорила йому щось ласкаве.