Выбрать главу

— А які ті рушники? Бачив я в журналі. В одної все про Шевченка, а в другої — самий орнамент. А нам треба з написом.

— Напис — справа відповідальна, — промовив Зновобрать роздумливо, — тут так одразу не розв’яжеш, кажеться-говориться.

— А хто каже — не відповідальна? Написать примірно так: «Життя наше розквітає». І все — червоним.

— Так рушники ж вишивають червоним і чорним. У пісні он як співають? «Червоними і чорними нитками».

— «Життя» і «розквітає» треба неодмінно червоним.

— Слід над цим подумать.

— Чого думать, чого? — закричав дядько Обеліск. — Посадити жінок — і хай вишивають.

— Тобі легко сказати, а мені треба вирішувать першочергові завдання, — заклопотано підвівся Зновобрать. — Он жнива на носі, врожай, кажеться-говориться, небувалий. Завтра ховати Щуся, а післязавтра свайба — і скрізь треба. Більше чи менше, вже як там воно діло покаже, а з’явись. От ти б, кажеться-говориться, міг мені пояснити, хто тут кого полюбив-покохав і за що: чи за районне положення чи за лісникові достатки?

— Чого не можу, того не можу, — зніяковіло, що з ним траплялося надзвичайно рідко, сказав Обеліск.

62

А от автор повинен пояснювати. І поки в Світлоярську триватиме похорон старого Щуся, а тоді кричатимуть «гірко» і вибиватимуть гопака на нових дошках під комбайновим навісом, автор має без будь-чиєї допомоги, не використовуючи нічиїх свідчень, обома ногами стоячи на суто науковому грунті, спробувати з’ясувати причини, які примусили Котю потоптати чисті почуття Гриші Левенця, відкинути мужню руку прославленого Самуся і вискочити заміж за Івана Безтурботного. Читачі можуть ще сподіватися на чудо: Котя втече до Гриші, або Самусь викраде її з-під свого ж таки механізаторського навісу, або Безтурботного знімуть з усіх посад і відберуть квартиру в райцентрі, а справу передадуть до суду. Попереджаємо, однак, що ніякого чуда не буде. Котя вийшла за Безтурботного не з корисливих міркувань і не з марнослав’я, а по любові. Безтурботний не спокушав її й не викрадав, а завоював чесно і засобами, сказати б, законними. Не його вина, що на Коті зійшлися інтереси одразу чотирьох по-своєму помітних (включаючи й Рекордиста Івановича) представників чоловічого роду. Але ця своєрідна єдність не заважала кожному з них застосовувати свої власні способи завоювання дівочого серця. У Безтурботного вони виявилися найпліднішими, єдина хитрість, до якої вдався Безтурботний, — це таємничість. Він не рекламував своїх почуттів, з Котею зустрічався так, щоб ніхто про те не знав, спільників і помічників не мав, бо циганка Олеля не могла вважатися ні спільником, ні помічником, — вона тільки співчувала Безтурботному, але на відстані і без будь-яких дій. Приховувати своє залицяння Безтурботному доводилося тому, що остерігався він деяких атавістичних рис у характерах таких своїх суперників, як Самусь і Рекордист Іванович. Левенець в лік не йшов — його Безтурботний взагалі серйозним суперником не вважав (а дарма!), від тих же міг ждати всього: реп’яхів у шевелюру, чорнила на білу сорочку, колючок Коті під плаття — все в найкращих традиціях проклятого минулого. Ці хлопці могли підпустити тобі осу, щоб вона вжалила в одне місце, коли залицятимешся до дівчини, закидати розбовтками, підпалити тобі штани, заклеїти тобі рот широким пластиром, як в американських детективах, — вигадливості в таких справах немає меж.

До Коті в хлопців не могло бути ніяких претензій. Адже вона досить недвозначно пропонувала кожному з них відчепитися від неї, не давала нікому запевнень, зобов’язань і обіцянок, вигідно відрізняючись од тих поетів, які щосили б’ють себе в груди, обіцяючи «оспівати» те й се, але полишають це прекрасне заняття для когось іншого, самі не ворухнувши й пальцем, щоб здійснити обітницю.

Рекордист Іванович погорів на золоті. Вигадане воно було чи справжнє — Котю цікавило тільки золото людських душ, а яка ж душа в Рекордиста? Гриші Котя розповіла про нього тільки для того, щоб натякнути про наявність ще одного — найголовнішого, назвавши його там на острові «ще дехто». Але Гриша засліплений був постаттю суперника найближчого — Самуся і нічого не второпав. А коли б допитався й довідався? Що б міг зробити за три-чотири дні, втративши три роки? Дівчині треба увійти в кожен нерв — тільки тоді вона твоя. А Гриша й не пробував входити — тільки доторкувався.

Самусь же просто смикав за нерви. А Безтурботний увійшов. Як? Без будь-яких зусиль. Гриша сотворив собі з Коті кумира і хотів принести себе в жертву, а Котиної згоди на це не спитав. Самусь думав узяти трудовими успіхами, але теж забув поцікавитися, що Котю більше приваблює: трудові успіхи чи душа? Безтурботний же про жертви не говорив, успіхами (навіть своїми службовими) не хвалився, а почав одразу ж не з обмеженого меркантилізму, а з високого ладу душі. А в чому високий лад душі? В розчуленості, в чистих сльозах і в ще чистішій поезії. Гриша Левенець не те що забув про поезію, а просто ще був занадто недосвідчений. Самусь взагалі не знав ні віршів, ні сліз. А це ж зброя духу. Віршів треба читати якомога більше і якомога заплутаніших. Хай дівчина нічого не зрозуміє, зате слухати їй буде приємно. Дівчата не переносять точного мислення. Коли все зрозуміло, тоді на них нападає нудьга, а носіїв нудьги вони зненавиджують. Безтурботний мав природне відчуття дівочої психології, в його великій голові, не переобтяженій знаннями, знайшлося досить місця для цілої купи віршів, і завдяки цьому, наприклад, він уже міг вважати себе вченішим за міністрів древньої Спарти, які вміли тільки читати, писати й плавати. А на мотоциклі вони вміли їздити? А стріляти з двостволки? А писати звіти про роботу, якої не було? А одержувати зарплату в трьох товариствах, ніде не ворухнувши й пальцем? А читати дівчатам вірші? Самі бачите, скільки переваг мав Безтурботний навіть над міністрами всемогутньої Спарти, яка завоювала весь Пелопоннеський півострів, то чому ж він би не спромігся завоювати дівоче серце? Безтурботний бив віршами, ніжністю, жагою, шаленством: «Я сто століть затято колінкую, я сто століть підводжуся з колін, як золоте ім’я твоє зачую — віддам і світ, і це життя взамін».