Та коли домчав до механізаторського стану, мало не заревів од розпуки і вже справді по-левиному. Під навісом, де всю зиму стояли їхні комбайни, порядкував Петро Безтурботний, стругалися столи, готувалося весілля, не Гришине, навіть не Самусеве — горе й ганьба їм обом і всім механізаторам колгоспу! І це ж тільки подумати: Самусі сколотив усіх, вмовив вивести комбайни з-під навісу, і він, Гриша, теж згодився, не заперечував…
Самусь уже вистукував свого «Колоса», прислухався до його великого дужого тіла, як лікар, що тулить вухо до грудей здоровенного сільського дядька. Гриша хотів підбігти до Самуся, крикнути йому все, що про нього думає, звинуватити навіть у тому, в чому той не може бути винний, але тут приїхав і Педан, який ще, мабуть, нічого не знав про Котю, і вони спокійно (ох, ох, який уже там спокій!) взялися за свій комбайн.
Самусь не витерпів і підійшов сам.
— Все правильно, — сплюнув собі під ноги. — Ніхто ще не обдурював Самуся, а ці обдурили.
Гриша мовчав з причин відомих. Педан мовчав, пам’ятаючи про свого півня й дев’яносто дві курки. Тому Самусеві довелося самому прокоментувати таку самокритичну заяву:
— Безтурботний підіслав Рекордиста, той випросив у мене навіс, я, тюхтій, згодився, а Безтурботного за Рекордею не побачив і прогавив, що той з-під носа в нас викрав Котю.
Гриша мовчав далі, Педан теж. Чи знав уже все про Котю й Безтурботного, чи злість на Самуся за дев’яносто дві курки й півня пересилювала найгострішу цікавість? Але ж ми умовилися не заглиблюватися в психологію.
— Значить, так, — не дуже переймаючись мовчанкою Гриші, спокійно розмірковував Самусь. — Я все це тут обдумав, і все правильно. Можемо з тобою, Гришар, завести свої комбайни й змести к чортовій матері всі ці столи, пристілки, які тут понаставляли Безтурботні. А не хочеш, то підождемо, як збереться свайба, я договорюсь за півлітряку з шляховиками, візьму в них грейдер, прибуду сюди верхи на техніці і — як собака язиком злиже всі ці гулі! Все правильно?
— Не смій! — тихо промовив Гриша. — Ти тільки мені спробуй! Морду наб’ю!
— Ти? Мені?
— Я!
— Можна сміятися?
— Посмійся, посмійся! А тільки не забудь, що я тобі сказав! При всіх і наб’ю! І з комбайна, і з грейдера стягну на землю і наб’ю!
— Все правильно, — крізь зуби чвиркнув Самусь так, що долетіло майже до Гриші. — Ти хочеш мене образити. Але знай, що ніхто ніколи не зміг образити Самуся. Пойняв? А в дурні пошилися ми вдвох.
І він спокійно пішов до свого «Колоса». Педан мовчав. Ні співчуття, ні заспокоєнь, ні порад. Бо що слова? Те, що в чоловіка твориться в душі, само перетліє, перегорить, як силос, — і, дивись, вийде якийсь продукт, може, й корисний. Педан при всій своїй видимій суворості був чоловік м’який, добрий і мудрий. Та не всі люди такі навіть у Веселоярську. Той же Іван Безтурботний, не вдовольнившись своєю таємничою, нез’ясованою перемогою над кращими веселоярівськими механізаторами, вирішив експлуатувати до кінця щастя, яке звалилося на нього з неба, і одразу після урочистого акту в сільській Раді сів з Котею в Рекордистового «Москвича» й став розвозити запрошення на весілля.
Запрошення було віддруковане на бланку, все в квіточках, у стрічках — злитих у поцілункові голубів, щоправда, бракувало, але дві руки в потиску прикрашали цей витвір районного поліграфічного генія, освячували текст, який гласив: «Катерина та Іван Безтурботні, які з доброї волі й великого кохання закладають нову радянську родину, ласкаво просять Вас на своє весілля, що відбудеться…»
«З доброї волі й великого кохання!» Де ще, крім наших степів, могло виникнути таке вичерпне формулювання? І що могло вразити більше в саме серце Гришу Левенця, аніж оце словосполучення? Тут негайно може виникнути запитання: а звідки Гриша міг довідатися ще й про текст запрошення? Дуже просто: запрошення було вручене йому особисто… самою Котею! Пристрасті вже й не веселоярівські, а справді шекспірівські, бо змішалося грішне з праведним, сміх із гріхом, журба з веселощами.
Перші запрошення вручені були молодожонами першим людям Веселоярська: товаришеві Зновобрать і всім присутнім на церемонії в сільраді, тоді голові колгоспу Зіньці Федорівні, секретареві парторганізації Грицьку Грицьковичу, головному агроному Лисичці, головному зоотехніку Дашуньці (ага!), головному бухгалтерові Левку Левковичу, бригадирові механізаторів Безкоровайному, всім Щусям і всім Самусям, діду Левенцю і дідові Утюжку; між усіма цими численними рейсами «Москвич», ведений твердою рукою Рекордиста Івановича, заскакував кілька разів то до хати Гриші Левенця, то на ферму, але ні вдома, ні коло корів Котя ніяк не могла застати мами Сашки, так ніби жінка навмисне ховалася й не хотіла прийняти з рук зрадливої дівчини запрошення на весілля, подібно до того, як глава уряду, керуючись високими державними причинами, відмовляється прийняти вірчі грамоти від небажаного посла чужої країни.