Тоді, пометавшись по Веселоярську, молоді поїхали туди, де їх того дня не ждав ніхто, а вже Левенець і Самусь то не ждали ніяк і ніколи!
Колишні суперники, а тепер спільники по нещастю, вияснивши зранку взаємини і мовчки виробивши спільну платформу, яка гласила: ніяких вибриків, ніяких пережитків, ніякої дикості, спокій, витримка і високе благородство, — не маючи, отже, принципових розходжень у подальшій поведінці, зійшлися на обід (бо в ситуації, що створилася, Самусь уже не міг рвонути мотоциклом до Щуся на борщ з голуб’ятами, а їхати обідати додому на тракторі не хотів), розіклали на спільній газетці що в кого було, мовчки їли, запивали молоком, з задоволенням відзначили, що апетиту ніхто помітно не втратив, марних зітхань при сторонніх особах собі не дозволяв, смаку до життя не позбувся, жадоби до роботи — теж.
— Ще день-два — й косити! — сказав Гриша.
— Ох і вріжем! — вигукнув Педан.
— Все правильно, — зрадів Самусь, відчуваючи, що з цими словами з нього само собою знімається почуття вини, яке тяжіло над Самусем, як над царем Едіпом.
Тоді Гриша не витерпів і розповів сон, який снився йому цієї ночі. Віщий, чи що? Снилася йому Котя. Ніби вночі крізь причілкове вікно закидала його зеленими абрикосами, дрібненькими жердельками-морельками. Він просунув руки за вікно й затягнув Котю до себе в кімнату. Коли затягнув, злякався: Котя була ніби й не Котя, бо не чорнява, а білява, не туга, як пружина, а якась м’яка, в сірому, як графітна змазка, платті, не говорила, а кудкудакала по-курячому, вирвалася йому з рук, стала й справді куркою і з розпачливим криком вилетіла надвір. Гриша вибіг за нею, опинився на погрібнику, а там повно курей, мабуть, більше, ніж на колгоспній птахофермі, але не білі, а сірі, і всі стали бити його крильми, дряпати роговими пазурами, клювати дзьобами…
Педан, мабуть, вражений «курячою темою» Гришиного сну, тільки рота розтулив з подиву, а Самусь зневажливо посвистів і розповів свій сон.
— Мені сниться рідко, — сказав він, — та вже коли сниться, то все правильно. Тобі Котя куркою примандюрилася, а в мене була сама циганка Олеля. Прийшла й стала роздягатися. Я їй: «Перестань!» А вона мені: «А ти поглянь!» Я глянь — а в неї четверо грудей! Та такі смагляві, молоді, ну! Чи й чув хто про чотиригрудих жінок, а все правильно.
Педан плюнув. На Самуся й на його сни. Якби Педан знав Шекспіра, то спокійніше б прореагував на Самусеву балачку, бо в «Бурі» (дія IV, ява І) написано: «Ми створені із тої ж речовини, що й наші сни». Та Педан не знав Шекспіра, а шкода. Бо мирний механізаторський обід мав невдовзі перетворитися на справжню шекспірівську трагедію з усім її гірко-гротескним склубоченням подій, слів і пристрастей.
На механізаторський стан вкотився новенький «Москвич» Несвіжого, не зупинився коло весільного (тепер уже ясно, що весільного!) навісу, мало не збив Петра Безтурботного, який зраділо кинувся назустріч (уже встиг після церемонії в сільраді випити, закусити, перевдягтися й знов порядкувати тут), потицявся туди й сюди, поки Рекордист Іванович назирив механізаторів, які обідали, й попровадив машину просто до них.
З машини виліз молодий, вивів поштиво молоду в білому довгому платті, обоє вони підійшли до спантеличених (коли й не отетерілих) механізаторів, вклонилися до самої землі, щось стали говорити, тоді Котя, беручи від Івана Безтурботного тверді білі картки, знову ж таки з поклоном вручила їх у такій черговості: Гриші, Самусю, Педану.
Ось тут Гриша, який не розібрав жодного слова з мовленого молодими, бо мав суцільне гудіння в голові, побачив нарешті оте «з доброї волі й великого кохання», в скаламучену атмосферу його свідомості вдерся весь глумливий трагізм самого факту запрошення його на весілля, хлопець звів на зрадливу дівчину змучені свої очі і дивився так тяжко, пильно й довго, що за цей час можна було б виголосити один з відомих монологів найвідомішого шекспірівського героя: «Такий ваш вчинок, що і рум’янець скромності поганить, цноту лукавством зве, зриває рожу з ясного чола чистого кохання й болячку садить; обертає шлюбні обітниці на клятви картяра; такий ваш вчинок, що із тіла шлюбу виймає душу й робить жужмом слів святий обряд; стидом палає небо, лице землі в скорботі про той вчинок так засмутилось, мов напередодні страшного суду».