І що далі вглиблювався він у темний степ, то ближче приступала до нього Котя, чув він її сміх, голосніше й ’виразніше, аж страшно ставало від такої протиприродності; коло Тернів сміх пролунав уже й не здалеку, а мовби над самим вухом, Гриша аж відхитнувся од того сміху, став, і тоді вдарило йому в очі різучим, білим, нестерпним, він затулився руками, мало не стогнучи од несподіваного болю, але одразу й схаменувся, бо збагнув: машина.
— Якого чорта! — гукнув розізлено. — Хто там грається?
Дівочий сміх летів на нього на широких променях фар, тоді обійшов довкола, був уже поряд, коло Гриші стояло біле-біле, сміялося далі, подавало йому руку, обидві руки, в білому світлі, все біле, і весь степ мовби став білий, прозорий, як весільна фата на Коті, коли він стояв за столом навпроти й брязкав собі стаканом під ноги.
— Левенець? — спитало біле. — Це ти?
Не була то ніяка Котя. Перед ним стояла Дашунька.
— Погасіть світло, — звеліла вона невидимому водієві «Жигулів», бо то були просто «Жигулі» з черговим Дашуньчиним залицяльником. — Погасіть і їдьте, а ми з Левенцем підемо пішки. Не заперечуєш, Гришо?
— А ти… на весілля? — не знаючи, що сказати, промимрив він.
— Вже була. Захотілося трохи подихати степом — мене й підвезли…
— Дашунько Юхимівно, як же? — ображеним басом погукав з темряви «жигуліст».
— Я вам сказала — їдьте.
Той ще стояв, огинався.
— Ну?
Машина фуркнула, поволі рушила з місця, але від’їхала недалеко. Хряпнули дверцята, вилізло велике й темне, пригупало, прихекало назад до Дашуньки.
— Дашунько Юхимівно, не можу без світла.
— Світіть, аби не на мене!
Похекало, погупало, сіло, поїхало. На Веселоярськ? На весілля?
— Хто воно? — спитав Гриша.
— Гість Безтурботного. Щось мені турчав, а я не розчула. Хвалився знайомствами, зв’язками, посадою. Дурні завжди хваляться посадами. А мені на дурнів так щастить, Гришо. Віриш?
— Не знаю, — щиро промовив Левенець. — Я сьогодні не знаю нічого. А про тебе, Дашунько, то й ніхто… Хіба про тебе можна?
— А правду кажуть, ніби в тебе левине серце? — поспитала вона.
Гриша мовби аж загарчав. Справжнісінький тобі лев. Тут загарчиш, коли так потопталися по серцю. Невже й Дашунька ще хоче?
70
Так ми закономірно і послідовно добралися до Дашуньки. Тиранія істини тяжіла над автором, як отой дамоклів меч, що вже тисячі років перемандровує з одної збірки крилатих слів до другої і, мабуть, не затримається і в останній з них, зібраній доктором філософських наук. Істина ж велить: розповідати про Дашуньку від дня її появи у Веселоярську.
Сам факт появи, на жаль, не був задокументований. Бо Дашунька ні прийшла, ні приїхала, ні прилетіла. Ось ще вчора не було, а сьогодні вже є. Ніби впала з хмари. Ще ніхто, здається, й не бачив дівчини, а вже по Веселоярську покотилося:
— У конторі…
— Та ні, в Наталки!
— Там таке-е!..
— Сидить — гарне, встане — ще краще, а вже як піде — умри й воскресни!
— І не наше!
— Куди твоє діло!
— Професорська дочка.
— Може, й вище!