Зінька Федорівна запропонувала Дашуньці жити в неї. Дім великий, кімнат вистачить, та й контакт ще їм потрібний, так буде зручніше.
— Для вас, може, й зручніше, для мене — навряд, — заявила дівчина. — Залежність зашкодить у моїй роботі.
— Я ж від доброї душі…
— Дякую. Вже маю собі квартиру.
— Де?
— У тітки Наталки.
— Звідки ти її знаєш?
— Не знаю і не бачила ніколи, але вона мене жде.
Це була друга Дашуньчина несподіванка, коли першою вважати її появу в Веселоярську.
Про Наталку в новому селі вже стали й забувати, вся її слава залишилася в Карповому Яру, затоплена дніпровою водою, завіяна вітрами. Тоді, в старому селі, Наталка славилася борщами. Що вона в них клала, в яких пропорціях, так і лишилося нерозгаданим, бо вона й сама до ладу не могла пояснити, до того ж борщі в неї виходили смачними тільки для людей чужих, прибулих чи то з району, чи з області, а для своїх хоч як старалася, ніколи не могла зварити нічого путнього. Хитрощі? Але варто було поглянути на цю жінку, щоб умить зникла думка про її хитрування. Наталка поставала перед вами ніби живе втілення української породи і природи. Обійти її довкола було однаково, що обійти комбайн. І доброта розлита в усьому: в обличчі, в руках, у голосі, в погляді. До Наталки завжди відправляли на ночівлю всіх представників, уповноважених, гостей бажаних і навіть небажаних, і всі вони виїздили з Карпового Яру з солодкими споминами про Наталчин борщ, пухкі подушки, затрушену духмяними травами долівку і сон, як у раю.
До речі, коли вже мова зайшла про борщ, то автор з усією відповідальністю заявляє, що цю унікальну страву винайшли амазонки. Так, так, оті войовничі діви, про яких писав ще Геродот, які жили на Дніпрі між Дніпропетровськом і Запоріжжям і наганяли холодцю багатьом древнім героям і хвалькам. Можуть спитати: чому про борщ не згадують ні грецькі міфи, ні біблія? Дуже просто. Не доросли. Не той рівень. Далеко куцому до зайця. Греки знай вихваляли амброзію, якою насолоджувалися боги на Олімпі, та якісь асфоделі, що ними живилися вони самі, а біблійні апостоли й святі отці харчувалися акридами. Для невтаємничених все це лунає так загадково й привабливо, коли ж доскіпатися, то виявиться, що амброзія — звичайна ячмінна каша, схожа на нашу кутю, але без маку, асфоделі — їжа мало не козяча, щось середнє між лопуцьками й козельками, акриди, попри їхнє розкішне звучання, — звичайнісінька сарана! Можна собі уявити, з якою зверхністю амазонки дивилися на всіх тих голодних греків і голодраних палестинських пастухів, маючи серед набутків своєї цивілізації борщ! І коли сьогодні хтось спробував би дослідити родовід тітки Наталки, то неминуче мав би починати від амазонок. Заважка тітка Наталка, щоб сідати верхи на коня? Але ж Тарас Бульба був ще огрядніший. Окрім того, ніхто не знає, якої породи були коні в амазонок. Може, оті гігантські кістки, що їх усе життя збирав палеонтолог Підоплічко, були й не мамонтові, а конячі?
Наталчині ночувальники не володіли такою розвогненою уявою, як автор цієї розповіді, до амазонок за щоденними клопотами вони сягнути ніяк не могли, але знайшовся з-поміж них запеклий театрал, який бачив у вахтанговців «Господиню заїзду» Гольдоні, і з його легкої руки Наталку прозвано було серед уповноважених «нашою Мірандоліною».
Та все це, нагадуємо, було в Карповому Яру.
У Веселоярську, серед інших сучасних штуковин, збудовано було готель на шість кімнат, і степову Мірандоліну забули, здавалося, назавжди. Ніхто тепер не ночував у Наталки, хоч хату вона поставила ще більшу, ніж у старому селі, не варилися знамениті борщі, пухові подушки неторкано лежали двома рожевими гірками на старовинному дерев’яному ліжку з високими різьбленими бильцями. Не має меж людська вдячність, але й невдячність теж. Попервах Наталка пробувала нагадати про себе, приходила до контори, висиджувала на правліннях, слухала промови, сподіваючись, що не вистачить у готелі місця, перепаде і їй якийсь представник хоч скверненький. Але всемогутня техніка, вдершись у життя, все перевернула й перемішала. Представники тепер заскакували на півдня, на кілька годин, ночувати не лишалися навіть у готелі, борщі їли в чайній, все похапцем, мало не на ходу, мерщій падали в машини — і далі, далі! Яка вже тут Наталка, яка там степова Мірандоліна!