— Регулюй, герметизуй, твори й вигадуй!
— Те й робимо, що вигадуємо. Щороку на нові машини нарощуємо борти, щоб не розсипалося зерно. А чом би не випускати машини з високими бортами?
— А я знаю чого.
— Чого ж?
— Бо вигадав ті машини чоловік з низенькою матнею.
— Тю на тебе! До чого тут матня?
— А як стрибати через борт, то зачепишся ж.
— Хто там через ті борти стрибає?
— На всяк случай. А ти от скажи, чого не додумаються асфальту на токи дати. Скільки зерна вганяємо в землю! Асфальтом же позаливали всі стежечки в парках. Навіть у нашому райцентрі й то залили.
— Ну, це діло ясне. Тік що? Два тижні на рік, та й годі. І лежатиме той асфальт у степу ні богові, ні чортові. А в парку лежить — дерева давить, декоративні кущі задихаються, дорога рослинність вигибає. І ото тобі на цілий рік роботи захисникам зеленого друга. Пишуть, протестують, вимагають!
— Віддали б нам асфальт — і не мали б горя.
— Що ж ти його — злущиш у тих парках? Покладено — хай лежить.
Самусь був вище цих балачок. «Теж мені специ! — кривився він. — Навчилися смикати за шнурок, спускають воду в нужнику! Раціоналізатори! Робота все покаже, і все буде правильно!»
Комбайн свій він теж удосконалював, але по-своєму, сказати б, по-самусівськи. Комбайнери вічно щось допасовували, приклепували, пригвинчували, виправляючи конструкторські прорахунки й недогляди, Самусь же всіляко спрощував машину, ще й похвалявся:
— Відкидаю всю зайвину, тоді машина йде як звір, — і все правильно!
— Тобі все аби рвать та бігти, — сказав осудливо Левенець. — Стрижеш верхняк, вся солома стирчить, як у дурного на хаті.
— Народжений літать — не повзає! Все правильно.
— А он учені обіцяють дати безстеблу пшеницю. Стебло всього п’ять сантиметрів. Тоді ж як?
— Хай самі й збирають. Стають рачки і пасуться, як кози. Вигризають з землею. Тоді все буде правильно. А мені дай розгін!
Що тут можна було сказати, коли в чоловіка як заяви, то тільки урочисті, а як ентузіазм, то тільки передовий!
І ось настав той час, про який філософ Сковорода сказав, що тут «у бездощів’я піт поливає землю». Врізалися могутні комбайни в щільні стіни хлібів, ударило важким струменем зерна в бункери, застрибали по свіжій стерні машини, ловлячи пригорщами своїх бортів перший намолот, захвилювалися газети: «Приклад правофлангових кличе!», «В стислі строки, без втрат!», «Весь урожай — в засіки!», «Зернина до зернини — пуд!», «Силу землі люди множать!»
Поетам на жнивах робити нічого. Сила слова відступає перед людським завзяттям. Художники-баталісти тут зовсім безпорадні, адже ще з сивої давнини відомо, що найзапекліші битви порівнювалися з косінням і молотінням, а не навпаки: «…Снопи стелють головами, молотять ціпами харалужними, на тоці живіт кладуть, віють душу від тіла…»
Зате на жнивах господарюють рейдові бригади народних контролерів, а вже з ними якось прилаштовується і наш брат прозаїк. І він бачить… Що ж саме бачить прозаїк? Тільки прозу життя, ніякої романтики, ніякого ентузіазму, навіть про всесильну іронію історії забуває, вражений фактами. І не тим, як по двадцять годин на добу не зупиняються комбайни і як комбайнери з помічниками обливають один одного відрами води, щоб зігнати втому, сон і одуріння. І не тим, як метаються від комбайнів до токів машини з зерном. І не тим, як добрі жінки-куховарки забираються з свіжим борщем і смаженею прямо в кабіни комбайнів. І не…
Бачить він, як у Самуся мотовилом перекидає безліч стебел пшениці через жниварку, бо він зняв вітровий щиток, і кожний десятий колосок лишається незрізаним, бо Самусь стриже тільки вершки, не зважає на рельєф поля, відключивши копіювальний пристрій. Якби Самусь косив сам у загінці, як то воно велося в минулі роки, то хто б там і лічив ті колоски. Помічали, та пізно. Самусь ще й коверзував:
— Я комбайнер чи колоскозбирач? Піонери ваші що роблять? По «Артеках» усе їздять? Пригнати сюди — й хай збирають!
Але цього літа веселоярівці збирали хліб груповим методом. Хліб стояв такий, що одним комбайном страшно було й підступатися. В загінку ввійшло відразу шість машин, Самусь вів перед, Гриша, як наймолодший, замикав колону. Та чи завжди те, що йде попереду, справді передове? Самусь полишав після себе метрову солому, він не озирався назад, але ті, що йшли позаду, бачили, яким гребенем стирчить Самусів слід поряд з низенькою стернею від інших комбайнів, а Гриші Левенцеві просто кортіло зстрибнути з своєї «Ниви», наздогнати Самусів «Колос», витягти того типа з комфортабельної кабіни і… набити йому те, що обіцялося ще на першій сторінці роману. Він весь кипів. Мовби вже бачив у тій високій стерні тисячі незрізаних колосків, сипався йому перед очі не зібраний Самусем хліб, чувся йому самовпевнений голос цього розбещеного хвалька: «Все правильно!», і коли Гриша стримувався, то тільки тому, що незримо стояла ще між ним і Самусем Котя, вчорашнє їхнє безмовне суперництво не давало Левенцю змоги виявити своє обурення, і від того він карався ще більше, бо ж обурення — природний стан людини, а Гриша був дитям природи і хотів ним залишитися назавжди.