Вік од віку радуйся довіку!
— Ми ж там тільки людям заважатимемо! — спробував огинатися автор.
— Ерудити нікому й ніколи не заважали, старий! Я повинен побачити те, що сотворив силою свого розуму.
— Ти? Сотворив?
— Так, так. Хіба ти не помітив, як послідовно начиняв я тебе істинами про Карпів Яр, тоді про Світлоярськ, нарешті, про Веселоярськ?
— Ти? Начиняв? Та я йшов від життя!
— Тільки тупий ум восходить до істини через матеріальне, казав абат Сугерій ще в XII віці, а ти ж не станеш стверджувати, що в тебе…
— Ах, тупоумність? Ну, тоді їдьмо! Я покажу тобі! Ти в мене побачиш!
Їхати до Веселоярська можна різно. Через Пирятин, Лубни, на Полтаву, тоді кинутися на південь до Кобеляків і до Дніпра. Можна через Переяслав, Золотоношу, на Кременчук. Можна через Корсунь-Шевченківський, Смілу і Знам’янку, а то й через Білу Церкву, Умань, а там ударити на Гайворон, Новоукраїнку, Кіровоград і знов же на Знам’янку, від якої до Дніпра — раз ступнути. Кнурець вибрав шлях через Золотоношу, бо «Золотоноша — кругом хороша», хоч, на жаль, і не згадується в «Донесении о первых успехах путешествия в России Зорияна Долуга-Ходаковского из Москвы 13 липца 1822», що був зрозпачений своєю нездатністю охопити всю імперію, бо ж «сколько потребно денежного запаса, столько и времени, чтоб лучше рассмотреть сей древний лабиринт и обладать оным».
— Розкажу тобі, що писав про Золотоношу професор Максимович, — пообіцяв Кнурець. Але заснув уже в Борисполі й не прокидався до самого Градизька, та ще й хропів у машині так, що з того хропіння можна було добувати енергію для освітлення цілого села.
Щойно прокинувшись, доктор ерудичних наук засипав автора цілими ворохами географічних відомостей. Материки, гори, ріки, міста, протока Лаперуза і озеро Тітікака, Кордільєри і Тускарора, каньйон Колорадо і пустеля Гобі. Але обабіч шосе до самих обріїв лежали поля в золоті пшениць і буйнощах кукурудзи, тому Кнурець взявся за них.
— Хто може вирішити проблему землі?? — вигукував він. — Споконвіку люди билися над цією проблемою, і все марно. Шумери вмерли серед боліт Дворіччя. Ассірія завалилася разом з своїми глиняними бовванами. Грецію обгризли кози й доконав грубий Рим. Ненажерливий Рим, об’ївши свої плодючі провінції, сконав од безхліб’я під ударами бадьорих варварів, з шлунками, повними соковитої дичини і просяного пива. Китай з його плодючими долинами вмирав цілі тисячоліття від нестачі землі і в голодному відчаї, на зло долі, вигадав для своїх чваньковитих імператорів обіди із ста десяти страв. Єгипет загинув од обмеженості Нільської долини, загорнутий пісками Лівійської пустелі й Нубії. Монголи, завоювавши півсвіту, зуміли знайти хіба що траву для своїх коней, а самі далі знай пили розбовтаний кумис, як і в кам’янистих пустелях Каракоруму. Вічно житиме тільки той, хто зуміє розв’язати проблему землі. А як?
— Дуже просто, — відгукнувся автор. — Треба знати землю.
— І це ти говориш мені? — вигукнув Кнурець.
— Тобі.
Автор ще не передбачав, який близький він до істини. Тим часом він просто хотів одплатити Кнурцеві за отой «тупий ум», який «восходить»… Ану ж, куди й звідки восходить твій ум, подивимося!
І ось доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець прибув до Веселоярська, став перед знайомим йому товаришем Зновобрать, потиснув голові сільради руку, розтулив рота і… занімів. Ох, як багато знав цей чоловік, просто обурливо багато! Знав, що стоїть на землі, яку ще древні греки вважали раєм, бо для них рай був за вітром північним, у таємничім краю гіперборейців, куди на літо летіли дикі гуси, а лебеді при звуках своїх лебединих сурм переносили душі вмерлих воїнів і володарів. Знав, де містився сад Гесперид, з якого Геракл мав привести Евристею золотих яблук. Знав, де Тіфон убив Геракла, якого воскресив Йолаос, тримаючи йому коло рота перепілку. Тепер сам стояв на землі гіперборейців, амазонок і перепілок, але безмовний і розгублений украй, бо дядько Зновобрать сипав назвами й іменами своєї землі; а для Кнурця вона була так само німою, як колись, бувало, для посланого тепер на пенсію Багатогаласу, що так і лишився байдужим до землі, лишилася вона для нього безіменною, не зачіпала серця нічим, тільки й знав: центнери та гектари, гектари та центнери.
Зновобрать згадав і про те, перелічуючи всі озера, гайки, бугри, урочища, видолинки й стежки, затоплені в Карповому Яру, тоді перейшовши в степ і згадавши кожен клаптик, з його іменем, характером і навіть настроєм, бо земля теж має свій настрій, як і людина.