Тоді несподівано цмокнула Гришу в щоку і ще несподіваніше шепнула: «Поцілуй мене в вухо!..» Так ніби чула колись оте вередливе Котине: «Не цілуй мене у вухо!» От і розбери цих дівчат!
Відчуття від першого поцілунку можна зрівняти хіба що з захватом першого астронавта, який ступив на Місяць. Блюзнірство? Але ж буває в житті така мить, якої в тебе вже ніхто не відбере, яка не повториться і ні з чим не зрівняється! Все минає, а це не минеться ніколи. І тіло в тебе легке, як скрипка, і співає, як скрипка, кожною жилочкою.
«Поцілуй мене в вухо!.. Поцілуй…»
Наукові фантасти нічого цього не визнають. Вони пишуть так: «Ніжність душ, розкладена в ряд Тейлора, в межах од нуля до безконечності, сходиться в бігармонійну функцію».
Правнук діда Утюжка не належав до фантастів. Він обома ногами стояв на грунті реальності, тобто на грядках у Наталки за парканчиком, об’єктом його дитячої допитливості була коза Мальфея, та коли в поле його зору потрапили Дашунька з Гришею, він не дуже й розгубився, виждав, коли поцілунок їхній був найміцніший, і голосно повідомив:
— Гри! А я вже рішив тож: буду комбайнером.
От бач. Чоловік щойно почав ходити до першого класу, а вже вирішив! Та й як тут утримаєшся, коли комбайнери цілують таких дівчат, як Дашунька!
Го-го, коза!
Го-го, сіра!
77
Нарешті ця безневинна розповідь щасливо закінчується. А що попереду? Нe вічність — ні, не станемо тривожити цю невловиму категорію, яка примудряється вислизати з наших рук, водночас мовби й існуючи й не існуючи. Нас приваблює тільки суще, зриме, те, що можемо зробити власними руками. Поки не постарів душею, навчися любити і казати правду — пригодиться на все життя. Як кажуть у Веселоярську: ліпше любов без чоловіка, ніж чоловік без любові.
В степах та в мандрах —
1975–1976 pp.
Вигнання з раю
Преамбула,
або
передслово, якого можна й не читати
Кілька років тому (як не пасує таке спокійне словосполучення до спазматичних перестрибів часу наприкінці XX віку!) автор опублікував книжечку «Левине серце». Де вона тепер? Чи навіки втонула в тій давньогрецькій річці Леті, назва якої дивним чином перегукується з нашими словами «пролітати» і «залітати», себто щезати в безвістях, а чи, може, зачепилася за чиєсь критичне перо і розляпується незграбними кляксами в гнітючих переліках імен і назв — ім’я ж їм легіон!
А тим часом автор у своєму нахаб… (замінимо це надто категоричне слово лагіднішим — «зухвальством»), то, отже, у своєму зухвальстві наважувався тішити себе думкою, ніби його книжечка все ж зачепилася десь бодай за самий закрайок пам’яті вдячного читача і що посилає в світи свої кволі сигнали, як оті відлітаючі від нас галактики, що вмерли мільйони років тому і зникають у безмірах часу й простору темні й безнадійні, а їхнє колишнє світіння ще мчить у космосі і шукає теплих притулків у холодних полях вічності.
Щодо галактик — це коли вірити астрономам. А щодо книжок? Хто поставить свій високий авторитет на захист книжки? Окрім того, книжка — і мільйоноліття? Го-го, коза! Го-го, сіра — як писав сам же автор «Левиного серця» (до речі, проблема кіз у новій книжці знайде свій подальший розвиток). Змобілізуймо всю свою добродушність і пробачливо усміхнімося на таку авторську наївність (і на його нахабство, так, так!). Надто коли згадати, що досі в літературі найвищі мріяння не сягали далі тисячоліть або століть, а нині, з розвитком нашої улюбленої техніки і неймовірного розвою книговидавничої справи, відлік часу для книжок провадиться на десятиліття, а то вже й не на ліття, а на місяччя або…дення. І справа не в скороминучості й нетривкості авторських думок (коли вони є в книжці, коли є!), а скорше в якості паперу, на якому друкуються книжки, а ще: в якісному складі атмосфери, просто кажучи, того повітря, що в ньому мають вони жити разом з нами. Люди ще якось витримують. Пристосовуються. Адаптуються (слово таке, ніби тебе б’ють чимось дерев’яним по голові, але ти тільки чухаєшся, а живеш далі. Хоч людина й розвивалася разом з тваринами, але вона виявилася набагато стійкішою за своїх диких побратимів. Може, вона й не тварина, а щось загадкове й капосне, як той домовик, про якого всі говорять уже тисячі років, а бачити ніхто не бачив? Тварини не переносять грандіозних досягнень цивілізації і безмовно щезають (ми заносимо їх у Червону книгу і страшенно пишаємося своїм благородством і благодійництвом!), вмирають, як оті невідомі галактики, ми ж уперто триваємо далі, не маючи іншого виходу, але й не втрачаючи надій. Але книжки наші, надруковані на целюлозному (а не на ганчір’яному, як колись) папері, теж не зносять надмірної концентрації промислових і автомобільних газів у атмосфері і поволі руйнуються, розчиняються і розкладаються, ніби нетривка хімічна сполука. Автор бачив у нью-йоркській Публічній бібліотеці книжки, надруковані п’ятдесят років тому. Від них лишилися тільки палітурки. Сторінки ж нагадували чи то рибальські сіті, чи мережива, чи химерне павутиння. Ні слів, ні думок, ні ідеалів — усе пожерла всемогутня ненауково-технічна революція.