Переговоривши по всіх належних телефонах, товариш Жмак повернувся до залу засідань сесії, зайняв своє місце в президії, став слухати і вжахнувся. Поки він був відсутній, тут не тільки не подумали зняти питання як непідготовлене, а добалакалися до ручки! Зінька Федорівна гнула потихеньку до того, щоб задовольнити прохання Зновобрать. Хоч вона й голова колгоспу, сила й авторитет, але однаково ж жінка, а жінки некеровані й анархічні, тут товариш Жмак мав тверде переконання, і не можна висувати їх на керівні посади. Утворилася за цей час і група прихильників Зновобрать на чолі з заслуженим виконавцем Веселоярівської сільради дядьком Обеліском. їхній девіз був: не відпускати Зновобрать ні за які гроші! До цієї групи належали, крім Обеліска, Раденький і Солоденький, Благородний і Первородний, Таксобі й Нітуди- нісюди. Платформа цієї групи була б дуже до смаку товаришеві Жмаку, але поки він розбалакував по телефону, дядько Зновобрать зумів переконати своїх найзапекліших прихильників, і тепер навіть Обеліск пропонував задовольнити його прохання, але висунув пропозицію, від якої Жмак увесь похолов:
— Обрать нашого заслуженого товариша і соратника почесним головою нашої сільської Ради!
Товариш Жмак, як уже сказано, весь похолов, але тут же весь і стрепенувся, підскочив і вгатив кулацюрою (ми забули зазначити, що кулаки в нього були кілограмів по десять кожен) по столу:
— Не пол-ложено!
— Не положено, а ми положимо, — спокійно сказав Обеліск. — А коли наш улюблений товариш піде від нас на вічний спочинок, то водрузимо йому перед сільрадою обеліск. І напишемо все, що треба.
— Почесний голова не положений для сільради! — вперто повторив товариш Жмак. — Прошу цього питання не порушувати.
— Та й не треба порушувати, — попросив слова Зновобрать. — Хіба я вимагав того почесного чи там якого? Коли треба, то обіцяю передавати свій досвід новому голові, поради там, ну, як кажеться-говориться, все, що треба.
Обеліск вмить ухопився за ці слова.
— Радником! — загукав він. — Призначити Свиридона Карповича радником сільської Ради і опреділить кабінет з телефоном і все таке інше!
— Радника для сільради теж не положено, — вже спокійно пояснив Обеліскові (яке наївняччя, яке провінційно-глибинне наївняччя!) товариш Жмак. — Існує штатний розпис, все затверджено, є порядок. Коли ж ви хочете провести товариша Зновобрать з належною пошаною, то можете висловити йому подяку, записати її, вручити урочисто.
— Та нащо писати? — махнув рукою Зновобрать. — Що ж мені — для зберігання тої подяки нову хату поставити, абощо! А коли справді люди хочуть, щоб я радником, то без усяких штатів і зарплат (бо пенсію ж заробив персональну в держави вже давно), на громадських засадах, — чого б же й не згодитися?
Від громадських засад товаришеві Жмаку заціпило. Нічим крить. Треба було переходити в інший стан. Вже не твердокамінного представника, а м’якої воскової фігури.
— На громадських засадах — це можна, — згідливо мовив товариш Жмак, — але, товариші, я ще раз хочу вам нагадати про непідготовленість цього питання. Припустимо, що ми сьогодні увільняємо Свиридона Карповича від обов’язків… Але ж у нас немає кандидатури на цей пост!
— У вас немає, а в мене є,— сказав Зновобрать.
— Як то? Без погодження?
— А яке тут погодження, коли всі ми знаємо цього товариша!
Тут стривожилася навіть Зінька Федорівна, яка про зняття думати думала, а про наступника Зновобрать якось забула. Ну, а зал закипів, розклекотався і розгойдався:
— А хто ж?
— Хто?
— Кого маєте на увазі?
— Хто може?
— Кого обирати?
— Голосувати за кого?
— Де знайшли?
— І як?
— А коли?
— Та де ж нам шукати? — розвів руками Зновобрать. — Тут і шукати не треба. Гриша Левенець, обраний нами сьогодні головою сесії, головує як? Як треба?
— Як треба! — загукали депутати.
— А коли як треба, то чого ж нам ще треба? Пропоную обрати головою нашої сільської Ради товариша Левенця. Кажеться-говориться, пропоную замість себе. Маю я таке право?